Осінь, дощ, вітер, холод. Тиша!
Запах твоїх парфум, я досі пам’ятаю!
Іноді, я сиджу в твоїй кімнаті.
Де нічого не змінилось з того часу.
Де все нагадувало мені тебе!
Біль, на шматочки різав моє серце.
Щось незнайоме для мене,
Розривало мою душу!
Воно намагається крикнути на весь світ "тебе мені не вистачає".
Воно одночасно таке маленьку,
Що його не видно.
Але в той час, воно ще таке велике,
Що не помітити його, так важко.
В цей час, я зрозумів,
Що це за відчуття таке,
Яке я ніколи не відчував!
Це біль та скорбота по тобі!
Тепер не це, незнайоме відчуття кричало.
Тепер, я намагався кричати на весь світ,
Що ТЕБЕ МЕНІ НЕ ВИСТАЧАЄ!

Дівчина на ромашковому полі

втратити тебе означало протверезіти.
і йти додому з чужої квартири
поки на голову давить похмілля.
дивитись на те, як ти
майстерно викидаєш себе у вікно –
означало лише сказати,
що твоїм спробам
зробити своє життя кращим
настав остаточний кінець.
здавалось, що у мене тепер купа часу
на те,
щоб вештатись по барам і лякати
всіх, кого тільки зможу зустріти.
бездушність лякала всіх і разом з цим
мене саму.
хто ж знав, що людську натуру так легко застрелити?
хто ж знав, що тепер нормально
боятись мого власного мовчання
і мого власного бажання
затухнути немов свіча.
Ліна Маренко

Ти втекла,
Ніби ти попелюшка і лишила
Свою кришталеву туфельку
В моєму серці, болем гниющим.
Тепер моїм зіницям личуть
Холод і мряка, душа моя німіє.
Чому ж ти втекла?
Обіцяючи, що повернешся.
Обіцянками і "завтраками"
Ти нишком вскрила мені вени.
Тепер моя душа не кричить, дякую.
Але моя душа німа,
А вени кровоточать віршами.
Віршами, які ти так не любиш,
Але моїм рукописам давала шанс.
То чому тепер моя кров – це єдине,
Що об’єднує нас?
Ліна Маренко

Мої друзі всі – пасивні курці
Вдихають дим моїх думок
Травлять свої душі і легені
А все через те, що
Мої друзі всі – пасивні курці.
Вони поряд зі мною
Через дим закривають очі
Мама не зрадіє брудній
Флюорографії – байдуже.
Мої друзі всі – пасивні курці
Носять з собою запальничку
Для мене. щоб продовжити
Травити свої душі і легені
Димом моїх печальних думок.
Спалах за спалахом,
Дим густішає, можливо прикрий очі?
Байдуже, адже
Мої друзі всі – пасивні курці.
І не бачать у цьому проблеми
Можливо тоді все так і має бути?
Не знаєш?
Ліна Маренко

Йде дощ на вулиці холодній .
Ось сусіди та кричат.
Хохочуть плачут и оруть.
Жалко мені тепер їх всіх
На могилі всі стоять
Дощ все більше й більше
Так гримить оця гроза
Плачуть всі хто там стоять
Жалко не вернуть хлопчисько тай тих двох дівчат
Анна безпоясна

Кигиче чайкою над морем,
Підпадьомка перепілкою у полі,
В степу шугає яструбом, як горе
Ввірвалося у материнську долю.

Єдиного синочка-соколонька
Війна проклята у неї забрала,
Хоча була б невістка – мала б доньку
Та що таке бабуся не пізнала.

Болить її душа та кровоточить,
Не заживає з часом в серці рана.
Що жінка від життя сьогодні хоче?
Щоб матері синочків не втрачали.

2020 р.
НЕОНІЛА

Ти воюєш, але на своєму фронті,
І сховавши в коробку "патрон" від IQOS.
Патріот, меценат, масйтер кінного спорту –
Ти рушаєш проспектом у білих найках.

Ти не можеш піти, в тебе інші обставини.
Та і як тут без тебе, і мама мама хвилюється
І тому ти шукаєш в законах прогалини,
Оминувши найбільш "небезпечні" вилиці

Ти сегмент суспільства, ти маєш право,
Нехай діти чиновників йдуть на штурми.
Чесний, відданий громадянин держави,
В голові підраховуєш власні суми.

Ти не був готовий, не був народжений
Воювати в окопах, шукати смерті,
Але ворог грабує, ніким не прошений
І слова уже зайві, кордони стерті.

Ти той, хто бажає лишитись десь поряд
І чеках поклику переможного
Та війна, не промчиться як давній спогад
Та війна, на жаль, торкнеться кожного…
Андрій

Вона завжди любила слухати
Музику із глибоким сенсом
І своїми постійними рухами
Щохвилини тривожила сенсор.
Вона любить на зорі дивитися
І гадати, де є Всевишній,
У очах її можна втопитися,
А волосся із запахом Вишні.
Вона любить трішки помріяти
Про кохання, про дім, про вічне,
І мрійливі думки розвіяти
Ій буває проблематично.
Вона наче відкрита книга,
Та не кожен її зрозуміє.
Перед нею розтане крига,
Біля неї душа німіє.
Насолоджується самотністю,
Хоча прагне любові і вірності,
За дитячою безтурботністю
Заховалося стільки ніжності.
Дивна діва, дарунок ночі
Лиш вона може так дивитися
Лиш її загадкові очі
Мені не припиняють снитися.
Андрій

Від моря до моря розум безмежний:
Віртуальні світи, цифрові поля.
Історія циклічна, космос кластерний,
Ти ніби зі мною, а ніби й нема.

Ентропія росте, зірки згасають,
Народжене з хаосу маленьке дитя. Порядок безладдя знову гукає:
Прогрес, деградація – вічність буття.

Нескінченний всесвіт… Ну добре, й коти 🙂
Я хочу сильною бути, як ти.

В іншій реальності ми не існували,
Але це неважливо, бо в цій ми були.
Тобі на життя дам одну лиш пораду:
Сяючи іншим і сам не згори.

Mars 𖤐
Маша Симоненко