Тієї ночі ми сиділи втрьох
Кожен з нас мав у думках «своє».
Хтось думав про родину,
А хтось про все відразу.
У мене ж у голові була думка лише про одне.
Що буде завтра? Не хочеш мені люб’язно підказати?
Чого мовчиш, давай відповідай!
Я добре знаю, що зараз ти присутній
І слухаєш про те, що я запитую тебе.
І знову тиша… Невже так складно?
Невже багато від тебе я прошу?
Ну прошу, дай ти відповідь мені!
Час йде, а відповіді немає.
Та й зараз не до цього, вже потрібно далі йти.
Встаємо, збираємо речі, все готово.
Момент настав і знову маємо йти…
Тільки прошу тебе, будь завжди зі мною
Та з тими, за кого своє життя віддав ти вчора.
Мій брате, прошу тебе,
Не мовчи…

Юрій Подорожний

Ну, от – нема, знову
Кудись полетів
Слухай, Малий,
Чи як там тебе
Микола
Шо за товариш
У тебе такий
Так – наче нічого
Трохи товстенький
Та все то таке
Останнім часом
Пиріжків їсть багато
Моя тітка йому
Їх пече
Тітці він дуже
Подобаєтьсяє
Каже – його ти тримай
Він і не п’є
І не курить
Чоловік, якийє
Любить варення
Проблем з такими нема
Та тільки хотіла
З батьками його
Познайомить
Так вискочив
Прямо з вікна
Добре, що другий
Поверх
Та все-таки високо
Якось воно
Що за товариш ?
Невже ти і досі
Цього не знаєш ?
Кажеш вискочив
Через вікно
Завжи історію
Якусь розкаже
Залітає
– Я на хвилинку
Прощається
– Скоро вернусь
Звуть його Калсон
На даху він живе
У сусіднім будинку
Олександр Протас

Яка краса в тому тумані
Неначе пишуться казки,
Туман присів у своі сані
Та орошає колоски.

Малює вітер, хмари гоне,
Лелека лагодить свій дім,
А небо сіре та червоне
І місяць порається в нім.

Мені захтілось малювати
Писати хочеться вірші
І плани навіть будувати
В даано занедбаній душі

ТГ
Яна

Ой зима , зима – ти прекркасна ,
Чим ти зимо нас порадувала ?
Може снігу принесла ,
Може і смачні ласунки ,
Та найкращі подарунки ,
Мандаринки від бабусі ,
Та звичайно гарних друзів.

Скрипка Софія

Скільки пройдено доріг,
Скільки сходжено стежинок
Та усі вони прилинуть
Та й на батьківський поріг.

Всі вони як вишиванки
І яскраві, і сумні
Та приводять нас із вами
Знов на батьківський поріг.

Біля хати стежка в"ється,
У саду й там, де моріг.
Кличе і вона, і серце
Все ж на батьківський поріг.

Скільки є стежок на світі
І широких, і вузьких.
А зупиниться все ж біг їх
Там, де батьківський поріг.

2020 р.
НЕОНІЛА

І от настала осінь наша
Ясна , ніжна та прерасна
Над хатинкою кружляла
Осінь наша прекрасна

Скрипка Софія

Вони чують, но не слухають
І кожен день так
Ти дивишся на годиник
І сидиш думаєш коли вже на стане завтрашній день
Але іноді у тиші серце знаходить відповіді, яких не чуєш серед шуму дня

Ти дивишся в небо, і кожна зірка — це ще одна мить, що йде.
Вони зникають, а ти все чекаєш, коли почнеться щось інше
Одні проблеми сьогодні, а завтра що?
Завтра — це лише ще один день у списку.

Ніхто не знає, що принесе, але всі чекають на зміни, що не приходять.
День за днем повторюється
Ти біжиш, але здається, що не рухаєшся.
Діана Панченко

Не вмирають герої, ні їх імена,
Та все ж і на світі стількох вже нема!
Чому так болить і у грудях пече,
Схиляюся гірко, зайдуся плачем…
Як чорна діра і немає їй дна,
У душах настала страшна ця війна.
Руїни від міст, від мостів лиш провалля,
Поранене небо, вороже зухвалля,
Скалічені долі і вбиті родини,
А там де садочки- одні домовини…
І гинуть, все гинуть наші герої,
Як часто зникають із передової!
Як часто портрети їхні в газетах,
І крик матерів чує наша планета…
Молю тебе, Боже, врятуй Україну,
Пошли мир і спокій у кожну родину!
Хай висохнуть сльози батьків і дітей,
Помилуй мільйони невинних людей!
В Твоїх руках кара на всіх ворогів,
І сила, і правда, і велич, і гнів!
Земле моя рідна, моя Україно,
Будь мужня і сильна в лиху цю годину!
Юлія Веремчук

І знову цей час
Так тяжко для нас
Зникають в заході сонця
Мої думи безсонні
І в тиші нічній
Мене ти зустрінь

Очі твої як морозу туман
А серце твое як колір троянд
Вітер та сніг, кружляєм так звично
Мені би з тобою зостатись навічно
Танцюєш зі мною, на льду йдуть розколи
Тебе я більш не забуду ніколи
Останні подихи, фрази
С тобою ми більше не будемо разом
Прокинусь від сна, остання надія
Навіть не думай, це лише мрія
Роки ідуть, час минає
Кохання моє в тумані блукає
Будеш зі мною із забутого сна
Думками якого лечу я до дна
Анастасія Вінцковська

У тьмі я тону.
Чи це реальність?
Не чую себе,
Лиш беззвучна в’язкість.

Де я? Хто я?
Чи є я взагалі?
Чому всі живі,
А я — як тінь, мертва в тузі?

Мене рве від них,
Від їхньої радості,
Енергії, руху.
Я ж лишаюсь в пустоті.

Чому не можна
Залишити мене?
У тіні забути,
В безодні забрати.
Тьмяний Багнет