Суддя в мантії, як в облаці,
А правда — в крилах сивих голубів.
Закон — не лише текст у папірці,
Він — в серці, де живе істота дух.

Минуле кличе з пожеж і руїн,
Де князь Ярослав мудрість завіщав.
Хто винен? Хто правий? Хто злочин?
Історія — той суддя, що не спить.

Сьогодні — бій. В огні стоїть країна,
І кожен вибір — це вже не пусте.
Юрист, письменник, воїн, громадянин —
Ми всі в одній тривожній честі.

Економіка — це не цифри,
Це хліб, що ділиться на стільки душ.
Політика — не гра в намісників,
А біль за тих, хто втратив свій уют.

Я пишу вірші, бо слова — зброя,
Вони, як свічка, світять у пітьмі.
І кожен рядок — це кодекс честі,
Що в серці носить кожен із людей.

Тому стоїмо. Вірні. Несхибні.
Бо право — це не лише параграф.
Це — воля, що в огні не згоряє,
Це — Україна. Вірш. І наш обов’язок.
Дмитро Зенкін

Він не носить лаврового вінка,
Його зброя — слово, а не сталь.
Він стоїть у вирі суді й буття,
Де правда — це крихка, як крига, хваль.

Він знає, як важко важить закон,
Як зірки на небі — ясні, але мовчать.
Він б’ється за тих, хто вже втратив дім,
Хто в пеклі війни навчився дихать.

Він пам’ятає Грушевського слова,
І Шевченка гнів, і Франка вічний зір.
Він знає: свобода — не дар небес,
А біль і надія, і кривавий пір.

Він бачить, як руйнуються міста,
Як діти ростуть під сирени спів.
Але в його серці — віра жива,
Бо Україна — це вічний мотив.

Він адвокат не лише в судах,
Він адвокат правди, честі, добра.
Він знає: перемога — не в словах,
А в тих, хто вірить і зберігає вогонь вогня.

Так тримай же, воїне слова,
Свій щит із закону, меч із істини.
Бо ти — адвокат не лише права,
Ти — адвокат України.
Дмитро Зенкін

Не просто слово — це обов’язок,
Що в серці кожного юриста б’ється.
Не просто статус, не пустий знак —
Це правда, що в огні не згорить, не зіб’ється.

Тут не до лицемірства, не до гри,
Бо честь — це міра совісті й закону.
Ти — віри в справедливість проводар,
І кожен твій крок — випробування трону.

Ти знаєш: право — не суха стаття,
Воно живе в народі, в його волі.
І ти — не служка влади чи царя,
Ти — голос тих, хто в боротьбі за долю.

Юридична честь — не параграф, не акт,
Це — вірність істині, натхненна й свята.
Це — біль за кожну кривду, кожен факт,
Це — відповідь за кожне слово й заповіт.

Тому стоїть юрист, як лицар правди,
І в кожній справі — честь, як щит і меч.
Бо право — це не просто кодекс, лад,
Це — дух, що вічність зможе перечесть.

Так будь же вірним, хай не гне тебя
Ні страх, ні влада, ні кордон, ні час.
Юридична честь — це твій оберіг,
Твій скарб, твій прапор, твій невгасний глас.

Дмитро Зенкін

Вогонь гризе закони, як папір,
Але правда — це щит, що не згорить.
Адвокат у пітьмі війни — як маяк,
Він несе світло тим, хто втратив свій шлях.

Судові зали — тепер окопи,
Де слова — це зброя, а факти — снаряди.
Кожен кейс — це битва за честь і закон,
За тих, хто в пеклі, за тих, хто вполює сон.

Феміда сліпа, але чує стук серця,
Адвокат — її голос у час беззаконня.
Він не лише юрист, він — голос душі,
Він бореться за тих, хто вже не мовчить.

Війна руйнує міста, але не слова,
Не закони, що в серці народів живуть.
Адвокатура — це фронт без кулі,
Де правда завжди переможе в бою.

Тож хай звучить, як мантра, закону наказ:
"Правда — зброя, а справедливість — наш стяг".
Адвокат у війні — не просто професія,
Він — вісник миру в час національного страждання.
Дмитро Зенкін

Мати — це вітер, що в серці гуляє,
Це тиша, що в бурю нас кличе додому.
В її очах — небо, де зорі сіяють,
І мудрість століть, що линуть непомітно.

Вона — це земля, що годує коріння,
І ріка, що вчить нас течії вічності.
В її руках — тайна життя й відродження,
І біль, що перетворюється в пісню.

Мати — це вогонь, що в холоді гріє,
І тінь, що в спекотний день рятує.
Вона — це молитва, що в серці не в’яне,
І сила, що в боротьбі не зламається.

В її словах — правда, що віками зріла,
І любов, що не знає межі й умови.
Мати — це вічність, що в кожному ділі,
І світло, що веде нас крізь бурі й облоги.

Такій любові немає назви,
Бо вона — це все: і земля, і небеса.
Мати — це вічність у кожному серці,
І в кожному з нас — її безмежна частка.
Дмитро Зенкін

Вона стоїть у полі, де жито шепоче,
Де вітер з неба п’є росу, як сльози матері.
Її руки — це ріки, що несуть води,
А серце — вогнище, де зоря палає.

Вона годувала нас пшеницею й болем,
Навчала мовчати, коли біль говорить.
Її очі — це небо, де грози котяться,
А душа — це земля, що ніколи не зрадить.

Вона пам’ятає князів і козаків,
Її діти йдуть у бій, щоб зберегти її лице.
Вона знає, що свобода — це не дар,
А жертва, що зростає з коренів пшениці.

Мати України — не лише земля,
Вона — той вічний дух, що в серці кожного горить.
І хоч тисячі разів її ранили,
Вона завжди встає, щоб знову родити жито.

Такі її діти — колосся вічності,
Що схиляються від вітру, але не ламаються.
І кожен з нас — це зерно в її долоні,
Щоб прорости в новий день, де сонце не заходить.
Дмитро Зенкін

Століття минає, як птах у пітьмі,
За собою лишає сліди на землі.
Війни і надії, зради й любов,
Кожен з нас — і учень, і вчитель готов.

Ми йшли через біль, через сміх, через страх,
Через тисячі доль, через тисячі праг.
Історія пише нас гострим пером,
А в душі — український невгасний огонь.

Хто був героєм, хто лиш тінню пройшов,
Хто збудував храм, а хто руйнував міст.
Але кожен із нас — це частина історій,
Що лине у майбутнє, немов час у простір.

Сьогодні ми стоїмо на межі століть,
Де минуле з майбутнім ведуть тихий діалог.
І хоч вітер історії дме нам у спину,
Ми летимо вперед, бо в серці — Україна.

Століття минає, але не вмирає,
Воно вчить нас летіти, хоч важко буває.
Бо кожен із нас — це іскра в пітьмі,
Що світить для майбутнього на землі.
Дмитро Зенкін

Світло згасає, мов свічка вночі,
Тінь на порозі — біль розлуки.
Серце, наче камінь, в груді лежить,
Час, немов пісок, у долоні тічить.

Ти йдеш. Не питай, чому так сталося.
Дороги розходяться, мов ріки в степу.
Твої кроки — це вітер, що згадує нас,
А мої — це земля, що тримає в полоні.

Де ти? У снах, чи в обіймах чужих?
Чи в серці, що б’ється, немов на війні?
Розлука — це рана, що кров’ю тече,
А час — лікар, що не вміє лічити.

Ми — слова, що розлетілись у пісні,
Два береги, що не зійдуться в ріці.
Але в цій пустці, де тиша кричить,
Я знайду тебе — у тіні на порозі.

Бо біль розлуки — це не кінець,
Це лише пауза між двома душами.
І хоч зараз ти далеко, як зірка,
Твій слід у моїй душі — назавжди.
Дмитро Зенкін

Хто ти? Питання, що в серці дзвенить,
Як вітер в степу, що не знає меж.
Ти — мільйон листів, що в книжці тліють,
Ти — голос століть, що в душі бренчать.

Ти — воїн, що б’ється за волю святу,
Ти — слізьми матері, що в небо летять.
Ти — слово, що в пісні лунає скрізь,
Ти — корінь, що в землю глибоко проріс.

Ти — іскра, що в темряві світ несе,
Ти — прагнення правди, що в серці росте.
Ти — час, що минуле в майбутнє везе,
Ти — вічне питання, що в душі живе.

Хто ти? Ти — Україна, що встала з вогнів,
Ти — дух, що не зламає жоден тиран.
Ти — мільйони історій, мільйони дібров,
Ти — вічність, що в кожному з нас живе.

Ти — боротьба, що не знає кінця,
Ти — надія, що в кожному серці цвіте.
Ти — питання, що вічно живе,
Ти — відповідь, що в кожному з нас росте.
Дмитро Зенкін

Людська біль — це пісня без слів,
Що лунає в натовпі, де кожен самотній.
Вона — крик душі, що розбилась об твердь,
Це вітер, що зриває листя з крони.

Це руки, що шукають тепла в холодну ніч,
Це очі, що втратили віру в світанок.
Це пам’ять, що лине, як тінь на стіні,
Це голос, що шепоче: "Ти не один, не один…"

Біль — це міст між минулим і днем, що прийшов,
Між радостю й сльозами, між світлом і тьмою.
Він везе нас через пекло й чистилище слів,
Щоб знайти в собі силу йти далі знов.

Він — вогонь, що палить, але й гріє вночі,
Він — меч, що розрубує пута болю.
Бо лише через біль ми знаходимо себе,
Лише через сльози ми бачимо долю.

Так хай же біль не зламає, а навчить,
Не вб’є, а розбудить для нового дня.
Бо в кожній рані — відлуння вічності,
І в кожній душі — нескінченність життя.
Дмитро Зенкін