Сцена вогнями палає,
А за кулісами — пітьма.
Там слова, як змії, шиплять,
І правда в кайданах сама.

Лицедії в масках гуляють,
Їх жести — як вивірений блюз.
Вони обіцянки роздають,
Та вірити вже не змусять.

Гнила політика — це гра,
Де честь — лише старий декорація.
І кожен хід — як випробування,
А на кону — мільйони доль.

Вони будують міст з піску,
І кличуть нас його пройти.
Та знаєм ми: хто впаде в ріку,
А хто лишиться на мості.

І все ж у цьому театрі тіней,
Де брехня — головний сюжет,
Є тихі голоси людей,
Що правду в серці бережуть.

Нехай облуда править бал,
Нехай слова — як піна з губ.
Ми знаєм: час розвіє чад,
І знову засяє світло зруб.

Бо гнила політика — це лише тінь,
А життя — це щось більше, ніж гра.
І хто б що не казав, не робив,
Правда завжди знайде свій шлях.
Дмитро Зенкін

Стою на межі світла й пітьми,
де кожен вибір — вирок долі.
Я — Адвокат Душі самої,
що б’ється в пастці власної волі.

Не захищаю я злочинців,
не виправдовую гріх.
Моя мета — знайти істину,
навіть коли вона — як стих,
що шепоче у тиші ночі,
коли всі сплять, і тільки совість
веде безстрашний діалог.

Я — той, хто ставить під сумнів
очевидне, хто риє глибше,
щоб знайти корінь правди.
Бо навіть Дявол має право
на голос у суді людському,
де кожен вирок — лише тінь
від світла, що ми називаємо добром.

Моя роль — не виправдання,
а розуміння.
Бо хто ми, як не ті, хто шукає?
Хто ми, як не ті, хто питає?
І хто ми, як не ті, хто сміє
зазирнути у безодню,
щоб знайти себе?

Так отже, я — Адвокат Дявола,
але не слуга пекла.
Я — суддя совісті,
що стоїть на межі,
де правда й брехня
зливаються в одне.
І лише в цьому єдиному
я знаходжу себе.
Дмитро Зенкін

Межі ганьби — не на картах,
Їх не знайдеш у кордонах.
Вони — в очах, що мовчать,
У серцях, що більше не б’ються,
У словах, що втратили вагу,
У душах, що здалися страху.

Це — тиша, де крик мов би зрада,
Це — ніч, де світанок — награда.
Це — руки, що вгору здіймають,
Хоч знають: вогонь не вгаває.
Це — мова, що стала брехнею,
Це — правда, що стала смішною.

Межі ганьби — це не ріки,
Це — мить, коли зраджуєш віру.
Це — крок, що веде у безодню,
Це — зірка, що впала безславно.
Це — стіна, що росте з пітьми,
Це — ми, коли мовчимо вночі.

Але є й інша межа —
Там, де починається небо.
Там, де кожен з нас — воїн світла,
Де ганьба стає силою вітрил.
Там, де слово — це меч,
А тиша — це початок змін.

Нехай межі ганьби стануть мостом,
Щоб пройти через страх і болі.
Бо на іншому боці —
Не тільки сонце, а й воля.
І кожен, хто сміє йти,
Стає творцем нової долі.
Дмитро Зенкін

Стоїть Україна, мов свічка в ночі,
Її світло — правда, що в серці горить.
Але є тіні, що повзуть у ключі,
Що хочуть її світло погасити, сховати, убить.

Це поганці, що в бруді своїх душ
Танцюють на крові, на болі чужих сліз.
Вони — зрадники, що продали посмішку душ,
Щоб вкрасти майбутнє, щоб знищити мрій віз.

Вони — як хмари, що несуть бурю й страх,
Та хмари розвіються — сонце засяє знов.
Бо Україна — це не просто земля, це дух,
Що в кожному серці, в кожному слові живе.

Поганці приходять, поганці йдуть,
Але народ стоїть, мов дуб у степу.
І хай їхні тіні блукають вночі,
Світло правди завжди переможе тьму.

Бо Україна — це не просто країна,
Це ідея, що в серці кожного живе.
І поганці, хай знають: їх година —
Це лише мить, що в історії пройде.

А ми — народ, що несе в собі вогонь,
Ми — нащадки тих, хто стояв до кінця.
І хай брязкають зрадники своїми кайданами,
Ми йдемо вперед — до світла, до вітця.

Слава Україні! Слава героям!
І хай поганці знають: їх час — недовгий.
Бо правда — це меч, що рубає тьму,
А Україна — це вічність, що в серці живе.
Дмитро Зенкін

Незалежність — це не дата в календарі,
це вітер, що з гори Січ дме до сьогодні.
Це крила, що ростуть із плечей,
коли ти йдеш, не згинаючись, через болі.

Це слово, що вогонь розпалює в грудях,
коли ти стоїш на межі між рабством і волей.
Це пам’ять предків, що в жилах тече,
це боротьба, що триває довше, ніж віки.

Незалежність — це не лист на столі,
це кров, що поливає коріння дуба.
Це крик, що лунає вночі: "Не забудь!"
Це віра, що в серці живе, навіть коли ти мовчиш.

Це не просто прапор, що майорить в небі,
це кожен наш крок, кожен подих, кожне "ні".
Це мова, що в’яже нас в одне,
це сила, що знову і знову веде нас до сонця.

Незалежність — це не кінець, а початок,
це дорога, що вічно веде вперед.
Це ми самі, наш дух, наш біль, наш світ,
це вітер з гори Січ, що дме у вічність.
Дмитро Зенкін

Ти лиш глянув на мене, а я вже малюю наших дітей.

Для тебе, то все лише гра, а для мене життя сюжет.

Тебе не назвуть шлюхою, бо ти ж так званий ‘самець’.

А я лише жінка… Одна і з сценарієм.

Я не маю права плакати при інших, поскаржитись і поговорити,

Бо це ж для мене наче вирок суду.

Одна підхопить, інші понесуть, і ось –

Не ти вже мені зрадив, а я залишила тебе одного немічного і сумного.

Насправді доля правди в цьому є –

Бо мужності у тебе кинути мене би не хватило.

Але як важко не було б – це все залишиться лиш на папері.

Хоча для тебе мені шкода, навіть, і цих слів.

Olegovna

Пройшло лише два дні, як ти залишив мене.

Ти забрав у мене все, ти забрав усю мене.

Да краще б ти забрав будинок, гроші і машину,

А не залишив мене самотнім диким каченям.

Я хочу так до тебе у обійми, хочі відчути вуст твоїх тепло.

Але ти вже так далеко, а в мене сил немає навіть встати.

На жаль, тебе не поверне мені вже ніхто.

Але й мене зупинити на шляху до тебе, ніхто не в силі.

Залишився ще єдиний надріз, і я знову в твоїх обіймах.

Мені вже так добре, тепло наче ллється по мені усюди.

Ось вже скоро, і я побачу тебе,

Але чого перед очима так темно?
Olegovna

Сьогодні я відчула, що таке кохати…

Кохати до нестями, до теплоти в душі,

Кохати так наче це в останнє.

Підноситись до неба і не відчувати землі.

Посміхатись на всі тридцять два.

Говорити безупинно.

Танцювати босими по росі.

Обіймати до болі в ребрах.

Писати один одному вірші.

Ніжно в ліжку ранком валятись,

А потім робити все що захочеться

Також разом дивитись мультфільми.

Говорити про все і ні про що.

І звичайно 18+ на вищому рівні.
Olegovna

Галявина, корзина, ковдра і вино.

На небі зорі ніжно сяють, ніби очікують чогось.

І я очікую — тебе. З букетом ніжних еустом.

І ось, і не минуло і хвилини, з’явився ти.

В сорочці, в брюках, і звичайно в руці букет.

Ти цілуєш мене ніжно в щічку, і даруєш квіти,

І як же ж без компліментів.

А я дивлюся на це ніби з висоти.

І начебто все є – квіти, манери, компліменти і кохання.

Але здається вже тільки з його сторони.

В мене всередині ніби ураган емоцій, але ніяк не піднесеної закоханості.

Але я приймаю букет, компліменти і цілую у відповідь.

Беру запропонований келих вина

І знову дивлюсь на зорі.

Вже й ніби вони не такі яскраві, а може то вже я … Не яскрава.

Але його рука мене сильніше обнімає,

А я гамую свій всерушійний поклик.
Olegovna

Мої безтурботні 16.

Остання контрольна в семестрі, літо, канікули.

Перша закоханість і флірт.

Перший поцілунок в губи, і не просто,

А як, люблять говорити, по-французьки.

Піднесеність, окриленність і безтурботність.

Похід в кіно, прогулянка парком.

Букети, що приховую від тата.

Поки що про нас не знає ніхто.

Можливо скоро розповім мамі,

а то вона вже щось підозрює.

Розмови з ним цікаві і змістовні.

І я уже ніби своя в його компанії.

І ось нарешті я відпросилась в мами на ночівлю,

Ну, ніби до подруги
.
Але всі д ми знаєм насправді до кого.

І це був для мене найкращий вечір відкриттів.

Він такий милий, красивий і мій.

А час з ним біжить так швидко,

Але воно на всі 100% того варте.

Отож мені вже скоро 17,

А я все ж те закохане дівчисько,

Єдине, що добавилось,

То турбота і переживання про вступ і НМТ.

Але то через рік мине.

А все інше буде далі…
Olegovna