Шкільні дні – мов промінці,
Кожен ранок кличе в клас.
Зошит, ручка у руці –
Творять чудеса у нас.

Вчителі навчають нас,
Мудрості своїй, науці,
Щоб запал вогню не згас
У наших серцях і в думці.

Ділимо разом ми радість,
І перерви – відпочинок,
У навчанні – наша справжність,
Кожен наш урок це диво!
Марія Фощій

Вдихніть повітря, відчуйте його смак,
Хай дивляться люди, немов ви чудак.
Подивіться на сонце, у небо безкрає,
Нехай у морозі душа запалає.

Зайдіть до лісу, до тихих струмків,
Згадайте доріжки з дитячих років.
Послухайте пісню в глибокій блакиті,
Понюхайте квіти духмяні, синьоцвіті.

Життя — це пригода, що вабить щомить,
Це шанс, щоб прожити усе, що болить.
Не бійтесь ні долі, ні бурі, ні злив,
Адже в кожному з вас є безмежний порив.

Добро засівайте в серцях навкруги,
Рятуйте близьких від печалі й нудьги.
Не дайте їх душам у тіні затліть,
Ідіть з любов’ю, як в храм, щоби жить.

Покажіть, що щасливий не той, хто все має,
А той, хто з емоціями життя проживає.
І тоді ви відчуєте в серці своєму,
Що достойні поваги й любові взаємно.
Віка Федорич

Пробачте батьків за кожну образу,
За біль, що колись завдавали вам фрази.
Не варто у душі ненависть мати,
Навчіться пробачити й щиро прийняти.

Батьки – це люди і буває їм важко,
Любили як вміли,хоч може й не завжди.
Гіркі ті слова,мов камінь,лежать,
Та навчитеся ви любить і прощать.

Тримати в душі тільки біль — це дарма,
Від цього лиш смуток, і серце зітха.
Образа пекуча щодня ранить нас,
Немов би кровить рана щораз.

Віка Федорич

Коли життя нас струшує щосили,
І спокій тане, наче дим у млі,
Ми раптом злість у серце запустили,
Не думаючи зовсім про жалі.

В моменти ці найближчих ображаєм,
Бо настрій впав у темну глибину,
І згодом лиш з журбою помічаєм,
Як завдали ми рану не одну.

Слова – мов птахи в небі неозорім,
Їх випустив – назад не повернеш.
Вони, як стріли, в серці чинять горе,
І рану ту нічим не відведеш.

Тож перш ніж гнів словами виливати,
Спинися, серце стримай у собі.
Бо слово може душу руйнувати,
Лишати шрами у чужій судьбі.

Так, кажуть всі, що час загоїть рани,
Та пам’ять лиш не згладить гостроту образ,
Та щоб не множить біль несподівАний,
Тримай слова, як скарб, в важливий час.

Коли душа від болю закипає,
І хочеш світ навколо рознести,
Згадай: що сказане – не зникає,
А може через роки болем прорости.
Ірина Ігнатенко

"Не така…" — чую я щомиті,
"Треба інша…" — вимагають всі.
В світі, де всі ходять за планом,
Я своєю дорогою йду.

"Як потрібно?" хто його знає?
Хто придумав ці дивні слова?
Чом так часто всі забувають,
Що у кожного доля своя?

"Будь такою!" — кричать мені люди,
"Роби так!" — вимагають усі.
А я знову не схожа на інших,
Бо я інша — від серця й душі.

Хочуть бачити всі ідеальність,
По правилах, зручних для всіх.
Тільки серце не знає молитви,
Що б я стала такою, як всі.

Я не хочу, щоб мене всі хвалили,
Не молюся на ваші слова.
Моя правда — в тому, щоб жити,
Як підказує серце й душа.

Так, я інша. Не зручна, і не звична.
Може, надто гучна й непроста.
Але краще вже чесно відмінна,
Ніж підробка чужого життя.

Хай говорять… А я буду жити
Так, як серце підказує йти.
Бо важливо не всім догодити,
А свої почуття берегти.

І можливо, колись зрозуміють
Ті, хто зараз мене не сприйма:
Щастя в тому, щоб бути собою,
А не грати когось крадькома.

Бо життя — це не гра за сценарієм,
Не вистава для чужих очей.
Це дорога твоя особиста,
Де ти сам обираєш свій день.

Не думайте, що я не чую
Чужих порад і добрих слів.
І що мораль мені байдужа,
Чи погляд ваш мені не мил.

Я поважаю кожну думку,
І ціную мудрість поколінь.
Та є момент, коли важливо
Свій голос власний всім відкрить.

Є різниця — нехтувать думками,
Чи просто вибирать своє.
Я не кажу "все забудьте",
А кажу "знайдіть, що ваше є".

То ж не про бунт тут йдеться зовсім,
Не про образу чи протест.
А про відвагу буть собою,
Про чесність з серцем накінець.
Ірина Ігнатенко

Не відмотати стрічку часу знову,
Не викреслити з пам’яті життя.
Приймаю кожну мить, як випробну основу,
Без каяття, без жалю, без ниття.

Що сталось — те назавжди вже минуло,
Як хвиля, що торкнулася піску.
Нехай не все, як мріялося збулось,
Але я дякую за кожну мить.

І знаю: завтра сонце знов засяє,
Новий світанок фарби розіллє.
Життя не зупиняється — триває,
І кожен день нам шанс новий дає.

Тому складаю в скриню всі тривоги,
Лишаю в дні, що скоро догорить.
Попереду — нові стежини і дороги,
І треба йти, щоб далі просто жить.
Ірина Ігнатенко

І ось настала ніч…
І я вже у думках своїх жахливих,
Гадаю раз у раз про щастя на землі –
Цій лютій та жорстокій.

Коли назвали ім’я єдине і прекрасне,
Наділене земною простотою,
Воно звучало, наче янгольськії співи –
Лагідне, прекрасне, неповторне.

Ім’я це ніжне, мов перлина,
Воно дзвенить, немов кришталь,
Воно – як подих теплого пориву вітру…
Ім’я просте таке – Христина.

Дівчина тая хотіла всім добра,
Несла у світ надію та любов.
Та невдачі, горе, небуття
Чинили з нею лихо знов і знов.

Очі в неї карі, чисті, мов намисто,
Глибокі, теплі, сповнені надії.
Вони, як захід сонця – золотистий,
Такі прекрасні… що я німію.

Вона – неначе янгол світла,
Несе красу, тепло, добро.
І посмішка її тендітна
Дарує серцю відчуття тепла.

Коли вона іде повз мене,
Я наче оживаю знов.
Але то лиш надії фобія –
Я тінь… я страх… я – не любов.

Я не поет, я лиш пишу
Усе, що відчуваю нині.
Я просто слово, я лиш звук,
Що розчиняється у тиші…

За одним її бажанням
Я ладний у пітьму піти,
Й у саме пекло, лиш би бачить
Очі щастя знов і знов.

Щоб чути голос неземний,
Щоб посмішку вловити ніжну,
Щоб хоч на мить побачить знов
Цей світлий погляд, ясний, чистий.

Мій шлях – пітьмою огорнутий,
Та серце вірить у буття.
Я йтиму далі… далі… далі…
І збережу в собі життя.

Я втратив сенс свого існування,
Коли залишився наодинці з думками.
Я – агресія, я – руйнування,
Та ніч моя наповнена піснями…

Ці рядки – хаос, шепіт болю,
Та кожне слово – це душа.
Я дякую тобі, янголе надії,
За віру, за підтримку, за життя.
Демид

Материнська любов

Як ніжний світанок, як пісня весни,
Як зірка, що в темряві світло несе,
Так мама для серця—безцінний скарб,
Що гріє й дарує надію усе.

Її теплі руки—мов лагідний вітер,
Що коси колише і змиє печаль,
В очах її світяться сонячні квіти,
І в кожному слові—безмежна кришталь.

Вона вчила крокам, тримала за руку,
Коли ще у світі не знала стежин,
І навіть коли розлучали нас муки,
Ти завжди в мені, наче подих глибин.

Вона недоспала безсоннії ночі,
Коли я втомився чи марив у снах,
І знову світили її добрі очі,
Щоб світ не здавався похмурим в життях.

Вона поруч завжди—і в щасті, і в болі,
І навіть коли я далеко іду,
Тепло її серця живе в моїй долі,
І я її серце в собі бережу.

Дякую, мамо, за віру і силу,
За ніжність, що гріє, як сонця вогонь,
За крила, що ти для мене зростила,
За ласку, що в серці живе крізь віконь.

Нехай тобі зорі співають крилато,
Хай доля несе тобі радість ясну,
І знай, що для мене ти — не просто мати,
Ти — янгол, що в серці живе чарівну.
Семчишин Діана Володимерівна

Таточку, я тебе чекаю

Десь там, за тисячами миль,
Де інший ранок, інший день,
Мій тато—сильний, як вітри,
Мій тато—теплий, як вогень.

Я бачу небо—те ж, що й ти,
Я чую вітер—він твій теж,
Та тільки між нами світи,
Дороги, відстані, рубеж.

Я згадую твій рідний голос,
Що вчив колись мене іти,
Як ти тримав мене за долоньку,
Як ми сміялися вночі.

Я пам’ятаю кожну мить,
Як ти читав мені казки,
Як обіцяв мене любити,
Як сонце любить береги.

Татусю, рідний, повертайся!
Хоч серце рветься в самоті,
Я знаю—час, як річка, мчиться,
Та ми зустрінемось в житті.

Я притулюся до грудей,
Вдихну той запах—теплий, рідний,
І всі ті відстані, міста
Здадуться нам лиш сном минулим.

Я так чекаю… Щохвилини,
Молюсь за тебе в темну ніч,
Нехай до тебе шлях дими́ться,
Та я горітиму, як свіча.

Бо між серцями є стежина,
Її не стерти, не зламать,
Любов—то сила, то єдина,
Що все здолає, все здолать.

Татусю, рідний, повертайся,
Тебе чекаю я завжди,
І хай розлука нас не крає—
Любов сильніша за світи!
Семчишин Діана

Кривавий слід імперських пут

Прийшла орда, як чорна хмара,
Як лютий звір, що прагне кров,
Вогнем і брехнями отруїла
Святий мій край, мій рідний схов.

Розбила тишу вибух грізний,
Земля здригнулася від ран,
І знову крик—то плач дитини,
Що вчора ще всміхавсь світань.

Прийшли вони нести руїни,
Не з правдою—із клятвами,
Що, мов отрута, рвуть коріння
Й палають попелом грудьми.

Хати палали, гинули люди,
Руками зв’язаних стріляли,
Що їм життя, що їм молитва,
Що їм слова, що серце крає?

Вони кричали: “Ми брати вам!”
Та зброя їхня інше шепче:
Вони не браття, а кати нам,
Що сіють смерть на кожнім перчі.

Маріуполь… Холодні стіни,
Що криком впитали біль і жах,
Дитячий погляд, світ зруйнований,
І мати мертва у руках…

Ірпінь, Буча—міста у темряві,
Де тіні жертв ще досі йдуть,
Де їх катовані мовчазні тіла
Кричать про правду всьому людству.

Та не зламати дух козацький,
Не спалить віру в наші дні,
Бо з крові виростає пам’ять,
А з неї—відплата вогні.

Повернемо усе, що вкрали,
Хоч важко й гірко йде цей шлях,
Та сонце зійде над Дніпром знову,
І щезне ворог у віках.

Україна живе, і житиме вічно,
Не скорять її ні меч, ні грім,
Бо кожне серце, що б’ється правдиво,
Плекає в собі боротьби наш вогонь!
Семчишин Діана Володимирівна