Я втомилась бути фортецею з льоду,
Де кожен крик — це тиша в народі.
Я втомилась сміятись, коли серце мовчить,
Коли кожен подих — це тріщина в мить.
Я втомилась бути поганою для них,
Для чужих поглядів, для кам’яних стін.
Їм не знати, як біль розриває нутро,
Як розсипаюсь на попіл щоденно й німо.
У моїх очах — океани жалю,
У моїй душі — попіл і сіль на склі.
Я натягую посмішку, мов стару шкіру,
Щоб ніхто не побачив, як кричу без міри.
Я падаю в темряву — мов камінь у воду,
Без крику, без рук, без шансу на згоду.
Ніхто не зловить, ніхто не спасе,
Бо там, де я падаю, вже немає ніде.
Темрява ніжно обіймає мій страх,
Я лечу в нікуди, зникаю в снах.
Світ зникає, мов дим крізь пальці,
А я — тільки тінь у своїй же печалі.
І тільки тонкий промінь, як пам’ять стара,
Десь пульсує в мені — але вже не жива.
Я тримаюсь за нього, мов сліпа за меч,
Та сили спливають, тане тепла теч.
Я більше не вірю в ранки й весну,
Не чекаю спасіння, не кличу веслу.
Я просто лечу в свою власну біду,
Без надії, без світла, в глуху темноту.
Я — тінь без імені, біль без лиця,
Я — уламки на шляху чужого життя.
І коли розіб’юсь на останній кусок,
Світ і не здригнеться, не зупинить крок.
Анастасія Драгун
