І знову ніч тривозі
Виє виє поміж нас
А хіба ми не можемо бути
Просто бути ?

В мирі та спокої
Але це все час
А хіба вині люди
Стільки невинних жертв навколо нас
А чому вині звичайні люди?
Може треба просто бути?

Ніч,в тривозі
Навколо нас
І знову ми невинні люди
<br>Ольга Лапіда

Я ж казав –
Пару тижнів
Ще почекаєм –
І буде весна
Бачиш – вже тепло
І навіть жарко
І трохи вже
Жалко
Що закінчиться
Й вона
Квіти весняні
Тоді відцвітуть
Білі, рожеві
Сині, червоні
Духм'яні такі
Кольорові
Буде літо,
Осінь, потім
Знову зима
Отак потроху
Пролетить
І життя<br>Олександр Протас

Неділля
Із друзями вона
У парку десь
Гуляє
І в то же час
На грудях внеї
Примостившись
Хтось
Відпочиває<br>Олександр Протас

Сьогодні я прийшла додому.
На мене чекав келих вина.
Червоне, біле, можливо, сухе.
Нікого й нічого, окрім мене,
Та келиха з вином не було.

Напевно, це була моя забаганка.
Розумієте, розізлилася, накричала та пішла.
До клубу, не до коханника.
Хоча краще б до нього!
Він весь такий гарний, накачаний, сильний.

Не те, що мій — сірий, весь у себе вжатий.
Хоч і турботливий.
Кохав мене, співав мені, розважав мене.
А я як завжди, незрозуміла вирішила, що не правий.
Але він нічого такого не зробив.

Просто прийшов на годину пізніше — через затор на дорозі.
Так, трішки нестійка… То що поробиш?
Міг би стерпіти, якщо справді кохав.
А ні — набридла! Ну, нічого, буває.
Сама винна, потрібно було робити щось зі своїм характером.

Наприклад, народитися з маминим.
Але не вийшло, вибачай.
Ну що, догралася!
Піду, допʼю вино та поїду до коханника.
Не імпатичного, проте гарного, накачаного, сильного та ще й багатого!<br>Чорна розпуста

Я часто запрошую друга
До себе додому —
Потеревенити, і не тільки для цього.

Наприклад, відчути один одного поближче,
Помолитися один перед одним,
Щоб вимолити пробачення за наші гріхи
(Бо ніхто не хоче потрапити до пекла).

Але, можливо, там навіть краще,
Ніж тут, на землі.
Хоча я не впевнена, що сам диявол
Буде перевершувати мого друга в красі.

Ну, якщо буде —
То я буду змушена відмолювати гріхи з ним також,
Щоб над дімною змилувалися та відправили до раю.

Навіть там я буду відмолювати свої гріхи,
Які встигну отримати, коли мене переправляли до раю,
Навіть якщо вони незначні.

Я просто хочу отримати найкраще ложо,
Щоб мені заздрив сам архангел.
А можливо, з ним й прийдеться.<br>Чорна розпуста

Мені приснився сон, що я в твоїх обіймах,
і в очах твоїх я бачу всю твою любов.
Ти — моє море, те спокійне, в яке я рину знов і знов.
Моє життя — це книга, а ти — загублений сюжет.
Ти — ніби та найяскравіша зірка, від якої розцвітає все.
І не хочу більш нічого чути — лиш стукіт серця рідного твого.
Лише в твоїх обіймах можу про все забути — і тане все те зло.<br>Anna

Четверта ніч йде поспіль
Сни знову не ідуть
Знову Згадується номер
Один дев'ять три і нуль

Десь той номер бігав лихо
Маячів перед очима
І дивився прямо в серце
Як розгублений Тичина

Ще дві ночі. Завмираю
Повлядаю в се вікно
Там на дворі хтось танцює
Ніби п'яний Семенко

Відвертаюсь. Ото лихо
Вже я марю . Сон страшний
І підпис є ,,розстріляно "
А збоку Яловий.

На папери не дивлюсь я
Може сон уже піде
Та наврядчи ,тут Сосюра
Про кохання бе і ме

Ще лиш крок ,і буде Курбас
А там Йогансен й Фітільов
І Вишня голосно співає
Й будинок ,,Слово " за углом

І раптом вистріл
Хвильовий у скроню пулі запускав
Хотілось звісно в тую владу
Та вже поранення піймав

Упав поет без руху
І замовчала сцена
Не дався лихій владі
Не дався тій ,,сістємі"

Та ніч все не минає
І я покладу книгу
Хай сон вже доганяє
Як ту малу дитину .<br>Швалючинська Катерина

Я не знаю, як ти помер,
Як тобі заплющили очі,
Як уразило око твоє,
І як мати ридає щоночі.

Я ненавиджу квітень, весну,
Бо з тих пір починається пекло.
Мій Донбас горить без жалю,
Задихається так, що нестерпно.

Я не знаю похорон твій,
Як тебе цілували у скроні,
Як життя зупинилось на мить,
І як вигукнув ти у безодню.

Я сумую за " Я не палю,
Не помру без цигарки, натомість
Краще з Вами отут постою
Та послухаю вий териконів".

Я не знаю, як ти палив,
Матюкався чи божеволів,
Але знаю, що дім ти любив
І все чітко тоді усвідомив.

Я не знаю, як ти помер,
Як боліло тобі перед смертю,
Як уразило серце твоє
І як батько ридав смиренно.

(Присвячено Воїну Артему Тимченко ''Тім" 11.02.1985 – 17.04.2022), 25 ОПДБр)
<br>Оксана Шабас

Будь ніжною, але не будь слабкою.
Будь доброю, але не будь зручною.
Будь щирою , але не з усіма.
Ти інша від усіх, а значить ти жива.
Така одна— і в цьому вся вона,
Жива, справжнісінька, немов весна,
Що завжди повертає до життя.
25.04.2025<br>Anna Babii

Попри весну за вікном, коли повітря повне цвіту,
письменник — це той, хто здатен бачити зиму в розпал літа,
писати про війну — в тиші,
про смерть — серед живого,
про біль — навіть тоді, коли світ усміхається.
Бо слово — це не завжди про «тепер».
Часом це єдиний спосіб дати голос тому,
що болить завжди.

(без назви)
Зима пахне кров'ю.
Дуже символічно.
Історія написана — а далі йде практично
Один і той ж сюжет, лиш покоління різні.
І вистріли у голову — за технікою інші.
Все інше залишилося:
І зрада, і брехня,
І вірність тій країні,
Де рідне все:
Поля,
Земля довкола хати,
Ікона край вікна
І посивіла мати,
Історія така.
Нас знову убивають за те, що ми такі,
такі, як нам хотілося,
Подекуди дурні.
Ми інколи наївні,
Немов діти в грі,
Але гра — могильна,
Виживуть не всі…
16.04.2025<br>Anna Babii