Летів сніг, але він
не торкався землі,
Вгорі танув, у вітру долонях,
Знову привидом там,
все у тій стороні,
В росах босою, верхи на конях.

Заглядаю в туман,
і радію дощам,
Йду-долаю розвезлі дороги,
Річці кланяюсь тій і її берегам,
Рідній хаті, селу всьому в ноги.

Біля тину бур’ян…
В рясних ягодах глід…
Попід хатою мальви відцвілі…
Плаче хвіртка, скрипить…
Споришевий вздовж слід…
Пахнуть осінню яблука спілі…

28.06.2025.
Ганна Зубко

Знову там, де пшениця у полі,
Колосиста, зерно наливне,
Де волошки і маки червоні,
Сонце й небо, як льон, голубе.

Ряд тополь безкінечний направо,
А наліво — березовий гай,
Вже минуле за руку спіймало,
Повернуло в покинутий край.

Йду охоче, покірно, скрадаюсь,
Не сполохати б пташку бува,
У березовій тиші спиняюсь,
До кори потяглася рука.

І той, далі, на південь, лісочок,
І те синє озЕрце між трав,
І цей гай повз долин,і горбочок–
Серцю милий, покинутий край.

25.06.2025.
Ганна Зубко

У літніх ранках
солов’ї співали,
Поважно півень
по дворУ ходив,
А поряд хвилі,
верби все шептали,
Невнятно вітер
сонний говорив…

Цей спогад-казка,
де гуляли мрії
В обнімку з вітром,
поряд, в берегах,
Сумну, дорослу
душу досі гріє
У днях самотніх,
тихих вечорах.

Та хочуть ноги
знову там ступати,
Блудити погляд
хоче в тій красі,
У небо в хвилях
мовчки заглядати,
Ловити промінь
в вранішній росі.

Стежками йти,
піском сліди лишати,
Вдихати пахощі
і зілля, й полину,
Усе те ніжністю
своєю обіймати,
Ту справжню казку,
серцю дорогу.

25.06.2025.
Ганна Зубко

Для кожного завжди важливо,
Щоби поважали й любили
І бажано, щоб розуміли,
Додасть це наснаги і сили.

Але щоби це усе мати,
Увагу слід теж приділяти
Хто поруч. І поспівчувати,
Підтримати й пораду дати.

Допомогти коли треба,
Не думати тільки про себе,
Сприймати чийсь біль, наче власний,
Тоді Бог пошле тобі щастя.

2020 р.

Золота осінь – це симфонія яскравих кольорів,
Це не просто пора року, а мить приємних відчуттів.
Легкий смуток і свято, розкішні шати.
Урочистий, чарівний бал,
Де учасників вдячних повний зал.
Легкий смуток та свято – усе завмирає
Перед зимнім сном ,
А золото нам платить
За працю нашу вже добром.
Промені сонця вже не палять, а лагідно зігрівають
І ласкавим промінням своїм нас ніжно обіймають.
Небо , високе і бездоганне,
Виблискує чарівною блакиттю;
Ліси стоять, мов казкові палаци.
Насолоджуйтеся цією миттю!
Листя опадає повільно:
Вдень, ввечері , в ніч та вранці,
Падає воно додолу,
Кружляючи в останньому танці.
Утворює шелесткий килим, він стелиться,
І манить нас пройтися неодмінно ним.
27.06.2025
В.Є. Панченко

Золота осінь – це симфонія яскравих кольорів,
Це не просто пора року, а мить приємних відчуттів.
Легкий смуток і свято, розкішні шати.
Урочистий, чарівний бал,
Де учасників вдячних повний зал.
Легкий смуток та свято – усе завмирає
Перед зимнім сном ,
А золото нам платить
За працю нашу вже добром.
Промені сонця вже не палять, а лагідно зігрівають
І ласкавим промінням своїм нас ніжно обіймають.
Небо , високе і бездоганне,
Виблискує чарівною блакиттю;
Ліси стоять, мов казкові палаци.
Насолоджуйтеся цією миттю!
Листя опадає повільно:
Вдень, ввечері , в ніч та вранці,
Падає воно додолу,
Кружляючи в останньому танці.
Утворює шелесткий килим, він стелиться,
І манить нас пройтися неодмінно ним.
27.06.2025
В.Є. Панченко

КРОВАВИЙ ПОТЯГ

Ось знову вдарили потвори,
Життя забравши у людей,
Прине́сли знову біль і горе…
Коли ж не бу́де в нас смертей?

Коли не будуть в нас стріляти,
Сміття убивче запускать?
Чи при́йде час, щоб їм сконати?
Чи довго нам на це чекать?

Дніпро… Руйнації і жертви,
Усюди кров, усюди плач…
Так мріють нас у прах всіх стерти…
Чи є від вбивць тих захист-плащ?

Кровавий потяг, скло і люди,
Квиток хтось взяв в один кінець,
Та скільки ж це тривати буде?
Чи зна про це хоча б Творець?

Жахіття знову, знову й знову,
Й щоразу гірше все страє,
Нас кат обрав невипадково
Й щораз накази віддає.

Дніпру дісталось знов сьогодні,
А світ все дивиться й мовчить,
Нам співчуття не треба жодні,
Глобально треба щось робить.

24.06.2025 р.

©Королева Гір Клавдія Дмитрів,2025
ID: 1042408

Саме ті слова стали крилами для моїх мрій,
Але вони розбились знову на шматки.
Тепер у серці тільки порожнеча,
На тілі — шрами від журби.

«Ти теж нас зрозумій» — вони мені казали,
Вперше, вдруге, вп’яте… і востаннє!
Не буду я вже більше намагатись
Вас зрозуміти знов і знов.

Набридло вже роками посміхатись,
Приховувати справжні почуття.
Навіщо ж треба це мені казати?!
Щоб впала я ще нижче дна?

Даремно ви мене навчали
Про те, що «менше знаєш, краще спиш»,
Бо вже не можу я ночами спати,
Не розуміючи, чого від вас чекати!

Мене більше немає там, де я лишалася душею,
Де я сміялась, вірила, творила.
Все обірвалось у тишині цій сірій —
Лиш мої шрами залишились,
Лишились й більше не зійдуть.