Вони приходять в твій дім без запрошення,
Вибиваючи двері з ноги.
Безжально вбивають близьких тобі людей,
А ти так навіжено намагаєшся
Захистити все, що пов’язано з ними.

Чому? Поясни.

Втомилася слухати про братські народи.
Так гидко і тяжко…
За що помирали люди?
Спробуй мені пояснити.
За те, щоб ви будували
Вівтар похвали тим, хто їх загубив?

Не смішіть!

Вони палять міста і стирають історію,
Вони хочуть, щоб ми забули себе.
Так вміло ви допомагаєте в цьому:
Слухаєте їхні пісні,
Повторюєте їхні слова,
Впиваючи їхню отруту через свої вуста.

Ви гортаєте їхні книжки,
Наче в них немає попелу спалених міст,
Наче їхні літери не складаються
В накази вбивати нас.

Ви говорите їхньою мовою,
Ніби вони нею ж не кричали:
«Стріляй!»

Ви цитуєте їхніх поетів,
Ніби ті ніколи не славили імперію,
Що закатувала тисячі наших людей.

Три роки крові, три роки болю,
А ви й досі шукаєте виправдання.
Три роки війни, три роки втрат,
А ви все ще плекаєте їхню культуру,
Ніби не бачили, що вона — кат.

Скільки ще має впасти життів?
Скільки ще згоріти міст?
Скільки ще крові стекти у ріки,
Щоб ви зрозуміли:
Росія — то ворог. І так на віки.
Санюта

На цвинтарі надій,
Під тиском всіх новин,
Мені б знайти бажання жити.
А допоки буду я творити,
Під звук "Шахедів" слова складати у рядки,
Не боячись померти.

З тупою ціллю донести
Щось, що в глибині сидить,
Закарбуватись в пам’яті життя.
Та чи почують ті, хто звик
Мовчанням власним заглушати крик?

Сліпими бути завжди легше,
Та й світ закоханий у тінь,
Де зручно жити без провини
І сенс ховати між рядків.

Нехай слова мої згоряють
У темній підсвідомості
І вітер рознесе
Цей попіл спалених надій.

Мої текста не стануть тишею.
Якщо у слові віднайшлась
Хоч крихта правди, несказанна.
Моя поезія остання
Зі всіх можливих молитов.
Санюта

Хочеш відомою бути? Тіло віддай.
Чого так дивуєшся ти?
Хіба не чула, як жінки отримують славу?
Та ну, не бреши

Проблема точно в дрескоді —
Її спідниця запрошенням для нього була.
Звільнити, судити його? І за що?
Він розкривав їхній талант,
вони всього-на-всього просто жінки.

Сорок шість невдячних дур,
і хто вони без мене?
Я — мистецтво, я є цар,
я дав їм дорогу у світ,
я бачив у кожній іскру.

Вони ж самі приходили зранку —
шукали увагу, хвалу.
Він просто відкрив їм браму
у дорослу, театральну гру.

Тепер же несуться суди,
ім’я моє топчуть у багно.
Та що їм відомо про геніїв?
Про тих, хто створив їх давно?

Вони нічого не варті без нього.
Шмат м’яса вирішив, що має талант.
Тепер ображаються кури,
бо наважився сказати, що світ працює не так.

Санюта

Час, година смерті, ночі,
Розболілась голова.
Пісня, місяць, страх дівочий
Там ти є, тебе нема.
Розквітав бузок в неволі,
Цвіту тіла ,біль, весна.

Він помер тієї ночі,
І десь поруч була я.
Тиша шепче, вмерла впертість,
Зірка згасла край вікна.
І жива тепер вина.

Час, година, вечір, біль.
Хто ти є, моя зима?
Я шукала слід на склі,
Тінь твоя, моя межа.
На губах слова святі,
Та душа уже чужа.

Мовчки плаче світ без нас,
Небо рве себе до тла.
Я є гріх, я є весна,
Моя ніч, моя війна.
Санюта

Ти — сенс усіх,
Плече тверде і невідмовне,
Ти подарована, як шанс, по необхідності для певної мети.
Сказати «ні» — то є табу, то не в твоїй природі.

В тобі немає болю, почуттів,
Емоції чужі, вкрай важливіші,
Мале слухняне цуценя очікує команди
І похвала для тебе — мов повітря,
Без схвалення — немає сенсу існувати

Санюта

Про тебе згадував щодня,
І моє серце не хотіло…
Але мені це надоїло —
Твій холод й та смертельна тиша.

Від тебе я не відрікуся —
Люблю тебе і досі я.
Але — набридло!
Тому я намагаюся забути
І жити далі, на майбутнє.

Тому, коли поїдеш ти, —
Відчуй всі ті страждання,
Що ти відправила мені…

Тому пиши мені найперше
Та говори, як ранок буде.
На зустріч я піду, але —
Так радісно не буде.

Тому проси пробачення
І віддавай весь час мені —
Бо егоїстом став,
І все це — завдяки тобі.
Нео