Важко, бути,
Важко, жити!?
Серце б'ється,
але інколи здається,
Що ось- ось і відійде…!!
Та потім знов, скрізь помутніння , бачиш сон.
А в ньому : наче все і обійшлось.
Та розплющив очі,
Все знову почалось …
Серце, в" пляс" від приходу.
Якого крім вибухів, не знав би ти ніколи.
Душа звернулася, і в думках:
Що робить – не знаю!
Але надію завжди ,я маю.
Та все одно- нічого,
Дійде до нашого народу!
І встануть всі-
Хто, колись і не намагався.
Та до Бога, постійно звертався!
На це питання, там відповідь одна:
Господь, простить, і можливо повернеться долі шлях..
Колись, так почалось, що
На нас йшов Лях..,
а тепер ,летить кацап.
І як би їм сказать: Що окрім смерті, їм нічого , у нас взять!!!<br>Андрій Долгополий

Україна – моя рідна земля,
Квітуча та ясна Батьківщина моя.
Вона ясна як сонце, і ніжна як мати.
Її милують і люблять усі,
Бо вона найкраща на всій цій Землі!<br>Андрій Долгополий

Колись хмари розійдуться,
І настане тиша!
Більше не почується,
Клятої ракети свиста.
Закінчиться, тіла тремтіння.
В сердця відновиться, спокійна робота.
Та не відразу зрозуміють, усі,
Що закінчилась, клята війна,
Настав час мирної тиші.<br>Андрій Долгополий

О,
Боже!
Зупини орду прокляту,яка принесла горе в кожну хату.
Яка забрала тисячі людей і нежаліла ні стареньких ні дітей.
Як пережити біль отій матусі,що втратила за мить усіх дітей???
Я плачу,плачу,плачу😭😭😭і молюся бо за своїх дітей і внуків теж боюся.
Нехай же згине та орда проклята,а мирне сонечко загляне в кожну хату🙏🙏🙏
Надія
Антонець ( непорада)<br>Надія. Антонець

Коли подивитися в очі,
Людині, яка втратила все.
Нічого не знайдеш, там вимерло все.
Сльози не побачиш,
Їх виплакали всі.
Душа лиш одна тримає її на Землі.
Отак ти живеш, мрії збираєш.
Робиш усе й нічого не знаєш.
Будинок будуєш,
На гарну автівку кошти збираєш.
А потім приходить в дім твій, війна.
Її приведе сам сатана.
Збираєш ти речі, бо фронт вже чекає.
Їдеш далеко, де народ твій лягає.
Сидиш у окопі, й нічого не знаєш.
Прилетіла ракета- будинку не має.
І знов все спочатку, будеш будувати.
Та спершу, ворога, потрібно прогнати.
Радієш лиш тому, що ти ще живеш.
Що рідні не були вдома тоді.
Чекали на звістку від тебе,
У батьків у селі.
Надія лишилась, зробимо все.
Та з нового ранку, проснувшись в лікарні.
Береш телефон лівою рукою,
Бо правої, від ночі, немає.
Оглянувши ноги,
Розумієш, що тебе далі чекає.
Та не це лиш торбує.
А те що вже ранок, а звістки від рідних немає.
Тиснеш на кнопку – телефон набирає.
Гудки не пішли, зв'язку десь не має.
Сльози скотились,
Тіло потом холодним покрилось.
З телефону очі боїшся забрати,
Що б звістку від рідних, не пропускати.
Та згодом приходить звістка не з дому.
" Ти сам залишився нікого не має!"
Пише бабуся з сусіднього дому.
Зриваєш всі шланги, що до тебе прикуті,
Жити не хочеш, і смерті не має.
Клята війна все вже забрала.
Як жити і з цим, ніхто і не знає.
Звільняють зі служби, а дома чекає тебе лиш могила.
І ти вже не знаєш чи живеш,
Чи так доживаєш .
Очі спустіли, там вимерло все.
Відчуваєш лиш злість і ненависть пре.
До біса того, що війну розпочав.
Бажаєш лиш смерті,
Що б в муками її він пізнав.
І сердце не стане,
Допоки не взнає, що чорта вже і не має!!!<br>Андрій Долгополий

В житті людини є складні моменти,
коли ти відчуваєш, що нема
того зв’язку, який у вас був раніше,
того тепла, що так не вистача.
І ти задумався: «Чому усе так сталось?
Чому стає все таким темним і сухим?
Чому усе, що мали, вже немає?
Чому усе не так, як планували?..»

Чому оті всі сварки та образи,
які ти думав що нічого не дадуть,
які пройдуть і ледве там помітно,
що щось було, і щось ще може буть—
дали насправді всі ті гіркі сльози,
які накапали всередині вас двох.
І всі ті суперечки, чвари, сльози —
вони, як лезом, нам по серцю б’ють і б’ють…

А потім вони йдуть у роздоріжжя,
яке надалі стіною зійде —
яка між нами стане, неподвижно.
І бий її, роби щось — та забудь.
Забудь ті мрії, що ви будували разом,
забудь усе, що ніби так було…
Воно було але це вже немає,
та й, думаю, уже не повернуть <br>Мужчіль Ірина

Зі святом тебе,
Київ рідний,де провела юнацькі роки,молюсь за
Тебе кожную хвилину,молюсь за неньку Україну.
Ми вистоїм- розквітне
Україна, Росія вся горітиме в вогні.
Ще зацвітуть не раз каштани і калина,ще заспівають в гаю солов"її. Люблю тебе мій
Київ рідний – з руїн піднімешся – я знаю,я кожен день за тебе
Господа благаю🙏🙏🙏
Надія
Антонець.<br>Надія. Антонець

Проблисками темряви
Ніч ступає лагідно.
Поступово змушує
Світло відійти.
Розмиває тіні жваві.
Зтирає з лиця вади всі.
В ній можна розчинитися
Серед пороків всіх.
В ній затишок нав'язливий.
Шепіт думок- негаснучий.
В ній час не має виміру,
А сум не має слів.
В ній можна загубитися.
В ній можна стати праведним.
В ній можна стати юним,
Або на мить старим.
В ній зорі стануть вічними,
Єдиними, прекрасними.
Чумацький Шлях дорогою-
Не заблукаєш з ним.
Проте …
Вночі будь обережніше,
Вона як квітка хижая,
Як іскра, що роздмухаєш-
Залишить всюди дим.
Так, ніч буває різною,
Спокійною, бурхливою.
Такою, як ти схочеш.
Такою, який ти.

<br>Катерина

Всередині все кипить, а зовні потрібно посміхатися.
Все лютує і тріщить , а зовні тихий спокій.
Думки тривожні та злі, а зовні тільки важкий подих.
У венах кров кипить , а зовні лиш легкий румʼянець заявився на лиці.
Барабани бʼють у голові, а зовні лиш міцне стискання своїх рук.
Тобі потрібно лиш пʼять хвилин, та тобі їх не дають .
Тобі потрібно посміхатись далі.
День тягнеться вуаллю «Золотого часу»
Ти, йдеш поспішаючи додому.
Щоб змити бруд сьогоднішнього дня. <br>Clean

Моя славна Батьківщина,
Сонцем зрошена земля!
Полюбив навік я схили
Всемогутнього Дніпра.

Тут світанки золотіють,
Сині гори в долині.
На колінах у молитві
Зранку українці всі.

Тут пісні дзвінкі, як крила,
Тут душа, немов, весна.
Мене росами умили
Наші трав'яні луга.

Колискову мені мати
На ніч з пуп'янка співала.
Й Її сувора настанова
Від негараздів захищала.

Не зламати, не скорити
Рідну неньку навіки.
Буду вік її любити!
Це вітчизна є моя!

І допоки серце б’ється,
І звучить в нас мова чиста,
Буде жити Україна
Нездоланна та барвиста! <br>Юрій Сіромашенко