На полі бою, де сурми гудуть,
Де вітри свободи шляхами ведуть,
Стоїть воїн, мов скеля міцна,
Незламний, як українська весна.

Його серце палає, як червоні вогні,
За мир і свободу, за ясні дні.
Він знає, що в нього вибір один —-
Служити народу та безпека родин.

Клинок його сяє, мов сонця промінь,
В очах його —- мудрість і ворога тінь.
І кожен удар —- то за нашу свободу,
За ниви квітучі, незалежність народу.

Не боїться він бурі, пітьми і ночі.
Його воля міцна, хоробрі очі.
В душі його правда, у серці —- любов,
І вірність народу несе він всім знов.

Хай згадають про нього крізь віки і час,
Як про того, хто виборював волю для нас.
Хай зорею палає його земний шлях.
Наш воїн хоробрий сіяє, як стяг!

Нерівний бій… і серце завмирає,
Де правда й кривда знов стають на путь.
Гуде земля, і небо обіймає
Сміливців, що до перемоги йдуть.

Один за всіх, і всі проти одного.
Він, мов гора, стоїть на краю зла.
І хоч вогонь шле вінця золотого,
Він бореться, бо воля та жива.

Нерівні сили, рівна та відвага,
Бо честь не міряють все ж кількістю набоїв.
Якщо впаде він, але не повага,
Його вогонь запалить тисячі героїв.

Бо в битві тій важлива не лиш слава,
А істина, що сяє крізь пітьму.
Нерівний бій —- це поклик до відваги,
Безсмертну душу зробить він йому.

На небесах немає мірил,
Хто на яхті, а хто без вітрил,
Хто багаті, хто бідні,
Бо перед Богом всі рівні.

Не так важливо, звідки ти родом,
Який твій статус чи рід.
Не мають ваги титули, гроші,
Душа —- ось істинний світ.

Чи в палаці, чи в бліндажі,
Чи ї си в ресторані, чи сухі коржі.
Перед Богом всі ми, як діти,
Ми в Його очах немов квіти.

Розділяють нас тільки страхи земні,
Та в серцях палають думки одні,
Любов, що з’єднує світло і тіні.
Перед Богом ми всі рівні.

Госпіталь —- то храм віри і надії,
Де серце вчить болю, а розум —- дії.
Де руки тримаються за нитку життя,
Де кожен момент —- це співчуття.

Тут стіни шепочуть про сльози і мрії,
Про ночі без сну і розбиті надії.
Але в кожнім куточку є промінь тепла,
Що душа серед болю і страху знайшла.

Медсестра, як янголик у тиші нічній,
Лікар —- герой у броні неземній.
Вони плетуть долі, як шовк на тканині,
Життя повертають кожній людині.

У вікна приходить світанок ясний,
Несе із собою нам день осяйний.
І навіть крізь темряву чути слова:
“Ми це зробили —- людина жива”.

Госпіталь —- це надійний тин,
Це віра у те, що в житті не один.
Тут кожен момент —- це новий шанс,
Де біль завершується, а світло для нас.

БЕЗ ТРИВОГИ

Я дякую, Боже, за ніч без тривоги,
Хай ворог наза́вжди у засвіти йде,
Наза́вжди покине хай наші пороги,
І хай ПЕРЕМОГА до нас вже прийде́.

Я дякую, Боже, за ніч без тривоги,
Що я не здригалась від вибухів знов,
Хай ворог забуде до нас всі дороги,
І щоби не стила ні в ко́го з нас кров.

Я дякую, Боже, за ніч без тривоги,
Що ми не купались у вибухах всі,
У сховища нас не несли́ наші но́ги,
А й ними змогли ми пройтись по росі.

Я дякую, Боже, за ніч без тривоги,
І тиші ніщо не порушило в нас,
Щоб ворог ніко́ли не мав уже змоги
Бляшанки свої відправляти до нас.

Я дякую, Боже, за ніч без тривоги,
За те, що ще й спати змогли ми вночі,
І навіть не бу́ло у нас настороги,
Бо Ангел, напевно, сидів на плечі́.

Я дякую, Боже, за ніч без тривоги,
За ще одну ніч у моє́му житті.
Чекаємо, Боже сигнал ПЕРЕМОГИ,
Щоб ми більш не бу́ли у крові литті.

20.07.2025 р.

©Королева Гір Клавдія Дмитрів,2025
ID: 1044061

Ти читаєш
чужі вірші
і співаєш
чиїсь пісні.

Де твої особливі,
незвичайні та мінливі?

Прилетить колись і до тебе
нестримних рим віршований легіт.

Ти чекай
на свої пісні,
а поки що
читай
чужі вірші.

11.11.2023 ©Ірина Вірна

Я все чекаю на твоє розуміння.
Чекаю на просте – людське – співчуття.
Я – жінка, сучасної України,
Яка за війни проживає життя.

Для когось воно фальшиво-мирне,
бо треба триматись перед дітьми:
Не можна показувать слабкість надмірну,
Бо мама вміє своїх берегти.

А ти? чоловік, мужчина,
Той, що покинув дітей і дружину…
Де ж твоє розуміння,
Підтримка в важку хвилину?

Знайшов для себе відраду:
“Вона не така, як ти!”
Так, розлучення бувають
І за часів війни.

14.08.23 ©Ірина Вірна

Та не потрібен ти мені…

На щастя… чи на жаль?

Вже квіти всі зронили пелюстки.

Муркоче котиком печаль.

Я більш не прагну вороття,

Ні теплих поглядів, ні мрій.

Хоча й згадати не змогла б,

Яким ти був…. моїм?

Так ніжно-лагідно-ласкаво

Зів’яли почуття…

Думки-пелюстки закружляли

І склали слово “забуття”.

26.07.23 ©Ірина Вірна