Всі дороги ведуть до риму Все поглине у темряву Душу,мету і весну,себе не знайду І всі наші слова схожі на темряву на небуття Колись закінчиться жалюгідне життя І рідна земля рідний дім поглине діра І все буде зря і перша зоря І перша любов Вир любові у римі в розтоптані квіти На могили і сльзи пусті Люди самотні чужі І цілі у римі Цілі міста там з мрії,планів,віршів І вірив колись А мрії ці вдаль у рим у покій Де чекає на мрій вічний спокій
Микола тінь
Для того щоб i2 коректно прочитала вірш, мова пристрою повинна бути - Українська
Тетр, комедія Повна зала. Запах старого дерева, поту і пилу. Люди сидять тісно, наче шкіра, що давно зрослася з лавами. Вони прийшли дивитись — на виставу, на себе, на війну, яку давно вже не можуть відрізнити від реальності.
Обличчя сірі, брудні, втомлені — не від праці, а від ненависті. Її носять, як маску, як прапор, як нову мову, яку навчили з ненависті.
Піднімається завіса. Тиша. Світло різко б’є в очі — так, що видно пил у повітрі, наче це душі, що зависли між актом і смертю.
Виходить актор. Сивина у скронях, погляд упевнений, руки — як в людини, що навчилась говорити жестами. Він дивиться в зал, і каже:
«Війна — тому що люди розмовляли языком.»
Сміх. Оплески стоячи. Зал кипить. Жінка в другому ряду плаче — від гордості. Чоловік поруч киває — «Так, нарешті хтось сказав правду».
Їм добре. Бо це театр, а не окопи. Бо кров — гуаш. Бо смерть — роль.
Знову світло. Виходить актриса. Очі, як небо після повітряної тривоги — вже без кольору.
«Ні, війна — бо схід проросійський!»
Зал вибухає. Свист, радість, гул. Дехто кричить:
«Слава!» «Герої!» «Бий!»
Мить — і ти вже не знаєш, де театр, а де натовп. Де актори, а де ті, хто підпалював міста.
Далі — темрява. Світло ледь тремтить. На сцені — новий актор. Він у камуфляжі, весь у червоній фарбі, лежить, як ті, кого знайшли під Ірпенем.
Тиша. А потім — голоси із залу:
«Його туди не посилали!» «На одного контуженого менше!» «Так йому й треба, бо розмовляв языком!»
Зал сміється. Хтось аплодує стоячи. Хтось знімає на телефон — щоб викласти сторіз. Бо це ж артист, а не людина.
Тільки за кулісами хтось шепоче: «Цей хлопець справді служив…» Але звук глушить оркестр оплесків.
Завіса падає. Тиша густа, як дим. На мить здається, що глядачі втомились, що ось-ось заплачуть, але — ні. Вони лише міняють тему в чаті.
І тоді знову — рух. Завіса піднімається.
На сцені стоїть він. Новий актор. Йому двадцять п’ять. Але обличчя — мов карта втрат. Сивий, ніби вийшов із руїн Бахмута.
Він мовчить. Довго. Дуже довго.
Погляди глядачів ріжуть його, як куля, що летить повільно.
Хтось шепоче:
«Що він там забув?»
І хтось кидає голосно:
«Ганьба!»
А він говорить. Голос ламається, як гілка на фронтовій землі:
«Народ один… війна — одна… але, здається, вже не один.
Ви, хто в залі — аплодували. І вірили. І вірите далі.
Ви купуєте білети на смерть, на зраду, на ненависть, і потім — стоячи — аплодуєте.
Друзі — в землі. Мати не спить — чекає. Дитина мовчить — бо тата нема.
А ви все ще кричите «Слава!» не розуміючи, що ця слава пахне димом і гниллю.
Ви аплодуєте міфам, не людям.
Ви аплодуєте тим, хто навчив вас ділити те, що було цілим.
Вибачте. Ми більше не один народ. Ми не одна країна. Ми — актори, що переплутали ролі.
Ми пограли. Нас убив не ворог. Нас убили ми самі.
Я — вбитий. Не кулею. Байдужістю.»
Тиша. Порожнеча. Тільки тріск лампи нагорі — ніби хтось ще дихає.
Вода тихо падає з листя, На вулиці ні душі, Лиш тихий холодний вітер Пробрався тихо до кущів, Світлячки тихо тріщать літаючи , Мерехтить світло в парі вікон будинків , Ніч тиха , тепла , літня Стримує в собі багато слів . Яскраві зорі піском розсипані На темний синій нічний простір. Маргарита Пилипчук
Для того щоб i2 коректно прочитала вірш, мова пристрою повинна бути - Українська
