Ти така вродлива,
Серцю моєму завше .
І посмішка твоя така красива,
Я на небі, коли ти щаслива!

Перемога сьогодні є в кожному з нас,
В щоденній праці для досягнення спільної мрії.
Потрібно єднатись в цей складний час,
Не кидатись промовистим словом, а підтверджувати його в дії.

Підтримати, вислухати, посміхнутися, підкласти плече,
Волонтерити, задонатити, спитати: “як ти?”
Чи ти в соціальній квартирі, чи навколо все горить і піт пече.
Потрібно далі стояти, боротися, далі жити.

Кохання може руйнувати,
кохання може зцілювати.
Коханню підвладне все,
головне не переставати мріяти.

Мрії ведуть до дій

Потурай серцю, не сердься,
Коли зазнаєш невдачі – не плач ти/йди дальше.
І через всі ці негаразди, в цей час ти
Стаєш тільки сильнішим, мудрішим.

Досвід набувається крізь рани,
Стер підошву, шукаючи свої храми.

Щоденні молитви про щастя людини,
З якою хотілося прожити життя, але вже не буде ні днини.
Пригнічує усвідомлення того, що сталося,
І спогади про те, як сильно і ніжно кохалося.

День за днем – ідуть роки,
Лиш з голови нікуди не зникають спогади.
Розбиті на дрізки рожеві окуляри,
І сонце в душі заховалося за хмари.

Але ніщо не погасить внутрішнього світла,
Вже давно скотчем заклеєні всі рани та вікна,
Лиш би ще разочок заглянути їй у вічі,
І забрати цей погляд із собою у вічність.

Все колись стає історією,
Вічність на землі годі і шукати.
Варто в пам’яті своїй карбувати хронологію
Подій, тривог, героїв, втрати.

Бо ніколи цього нам не забути,
Ніколи вже не буде, як раніше.
Аби тільки було з ким поруч бути,
З кимось рідним, з ким життя миліше.

Самотнє місто, хоч людей мільйони
Вирує коханням, якого вже немає.

Червоногвардієць, Третя Рота – нині частина міста Лисичанськ.
В полоні його мали розстріляти, готувався до самогубства, написав передсмертну записку.
Художник слова
Чи знали ви, що в оригіналі вірша В.Сюсюри “Любіть Україну” (вперше опубліковано у 1944 р.) замість звичних нам:
“Між братніх народів, мов садом рясним,
сіяє вона над віками…”
“Без неї — ніщо ми, як порох і дим,
розвіяний в полі вітрами…”

“Для нас вона в світі єдина, одна
в просторів солодкому чарі…”
“Для нас вона в світі єдина, одна,
як очі її ніжно-карі…”

“в грому канонад, що розвіяли в прах
чужинців в зелених мундирах…”
“в огні канонад, що на захід женуть
чужинців в зелених мундирах…”

“Любіть у труді, у коханні, у бою,
як пісню, що лине зорею…”
“Любіть у труді, у коханні, в бою,
в цей час коли гудуть батареї
Всім серцем любіть Україну свою,
і вічні ми будемо з нею!”

Особисто я – не знав, тому що в школі мене вчили “інтернаціональній” версії вірша, редакції 1951 року, після радянської цензури. Надіюсь, що за сьогоднішніми навчальними планами вчать оригінал. Наратив “братніх народів” насаджується нам вже не одне століття, і щоб вижити українські культурні діячі мали або йти проти себе та підпорядковуватись тотальній цензурі на користь партії, або іммігрувати, хоч це було дуже складно. У всіх інших випадках нашу інтелігенцію або репресовували, або вбивали (навіть не знаю, що з цього краще).
московія досі має на меті знищити нашу націю та ідентичність, але ми не дамо цього зробити, завдячуючи та підтримуючи ЗСУ, відроджуючи і розвиваючи власну культуру.
Отже, нам потрібно викинути і стерти насаджені наративи та “радянську цензуру” з усієї творчості наших митців та головне – зі своєї свідомості, аби будувати процвітаючу Україну.

але ми знаємо, що “без неї ніщо ми – як порох і дим”. І хоч як складно не було б, потрібно “любити у труді, у коханні, у бою, в цей час коли гудуть батареї”.

Буду вдячним за поширення допису та діліться творчістю, яку потрібно декомунізовувати. Зробімо це разом!

P.s. Аранжування, написане в 2020 році, знайдене в шухляді та можливість посидіти за роялем породили цей запис.

Щастю немає меж,
Коли зустрічаєш близьку людину до душі.
Головне, щоб і вона в цей момент зустріла теж,
Бо кохання мертве, коли хтось – так, а інший – ні.

Я загубив себе. c
Втративши тебе. Es
Не варто так кохати,. Aes
Безмежно кохати. f, G