Кожного ранку прокидаюся з тобою,
Кожної ночі чекаю тебе в снах,
І не знаю що коїться зі мною
Так шалено кохаю я тебе, в думках.

В думках радію кожному твому концерту,
Кожній пісні, що ти вирішила заспівати,
Найщасливішим я був до того моменту,
Поки “руzкій мір” не прийшов нас “визволяти”.

“Визволив” від твоїх ніжних обіймів,
Від палких цілунків та радісних слів,
Від наших простих та прекрасних буднів,
Які зараз для мене є межею мрій.

Ти – моє перше та останнє кохання,
Мій найкращий та найвірніший друг,
Але пообіцяй мені востаннє,
Бути щасливою, що б не коїлось навкруг.

Ти станеш прекрасною матір’ю,
І зростатимеш вільне покоління нове,
Яке страху і горя не знатиме,
Ти будеш щасливою, і без мене.

Я світитиму місяцем щоночі,
І пускатиму тіні в твій дім,
На жаль, більш не зможу задивлятись в твої очі,
Але й надалі безмежно кохатиму і буду вічно твоїм…

Щастя – щоранку писати “як ти?”,
Щастя – щовечора слухати розповідь про твій день,
Щастя – безмежно, хоч і в думках, тебе кохати,
Щастя – мріяти про спільну сім’ю та дітей.

Ти – ідеал моєї уяви та бажань,
Ти – найцінніший в світі скарб,
Ти та, за якою я піду будь-куди без жодних вагань,
Ти окриляєш, і сама літаєш поміж хмар.

Жити разом з тобою – безмежне щастя і радість,
Твоїм гідним цінностям я корюсь,
Понад усе я прошу до твоєї долі Божу милість,
За тебе я щодня молюсь.

І без різниці ким я для тебе стану,
Чоловіком, другом чи ніким.
Моє серце від тебе тане,
І я назавжди залишуся твоїм.

Понад усе хочу, щоб ти була щаслива,
Це мій обов’язок та моя ціль.
Заради цього піду на все, моя мила,
Головне, щоб ти прожила своє життя мрій!

Я пам’ятаю, як ти казала заручитись, якщо війна.
Я пам’ятаю, що ти хотіла б поступати кудись разом.
Я пам’ятаю, що ти хотіла б отримати колись листа.
Я пам’ятаю, що ми мріяли багато чого зробити удвох, але вже, мабуть, іншим разом…

Я пам’ятаю, що ти хотіла українця покохати
До того, як підкорюватимеш світ.
Але що я можу тобі сказати,
Деякі бажання ведуть до щастя, а деякі – ніт / до бід.

Я знаю, що понад усе хочу твого щастя,
Я знаю, що понад усе тебе кохаю,
Я готовий усі свої сили для цього докласти,
Я готовий, якщо скажеш – одразу ж відпускаю.

Перед кожним сном понад усе я хочу
Обійняти тебе зі спини та холодну попу зігріти,
Дихати твоїм волоссям, цілувати шию, усі вуста, груди, душу,
І мріяти не міг, що когось так сильно можу кохати.

Хоч щодня ком в горлі через можливу розлуку,
І думки не дають ні хвилини покою,
Понад усе хочу забрати твій смуток і муку,
Понад усе хочу прожити це життя з тобою.

Ти – мого серця володарка,
Ти – моя найрідніша душа,
Вірю, що над нами ще буде вінчальна арка,
І від думки цієї – моє серце ожива!

Чекатиму в снах,
Кохатиму в думках,
Житиму в мріях.

Поки не поїхав дах
І живе надія.
Поки я ще живий,
Поки серце качає кров.
Хоч я ще такий молодий,
Але вже пізнав любов.

Кожен міліметр твого тіла – моя насолода,
Кожен кутик твоєї душі – моє натхнення.
Понад усе хочеться, щоб в Україні був мир і свобода,
І я міг вживу дарувати тобі своє кохання.

Часто згадую кожен твій цілунок і дотик,
Життя з тобою було ідеальним і щасливим,
Шалено кохає принцесу твій котик,
Який в житті ще не був таким муркливим.

Ти – мій ідеал мрій та бажань,
В тобі я бачу матір дітей моїх,
І я можу сказати без жодних вагань,
Що кохатиму до кінця днів своїх.

Кожен міліметр твого тіла – моя насолода,
Кожен кутик твоєї душі – моє натхнення.
Понад усе хочеться, щоб в Україні був мир і свобода,
І я міг вживу дарувати тобі своє кохання.

Часто згадую кожен твій цілунок і дотик,
Життя з тобою було ідеальним і щасливим,
Шалено кохає принцесу твій котик,
Який в житті ще не був таким муркливим.

Ти – мій ідеал мрій та бажань,
В тобі я бачу матір дітей моїх,
І я можу сказати без жодних вагань,
Що кохатиму до кінця днів своїх.

Балада про Івана Гонту

Дух відваги – дух козацький
Блукає по полю.
Волі, істини шукає,
Та не має долі…
Кажуть, довго вітер дужий
Грав його волоссям.
ЖаркИй липень став кривавим
Для Івана Гонти.
******
Так іздавна повелося:
Славлять Україну
І сини її, і дочки,
Хоч за це і гинуть.
Чи сьогодні, чи учора –
Ллється кров за волю.
А чи зранку, чи звечора –
За мир долю молять.
Майже триста років тому
Те саме робилось,
І повстанці – гайдамаки
За свободу бились.
Іван Гонта, мудрий сотник,
Дбав про селян завжди,
Вміло ладнав із Потоцьким.
Ох, якби ж то знати ….
Невідомо ні полякам,
Ні русні триклятій,
Як це: за прості землянки –
Та й життя віддати?
За землянки! І за землю
Рідну, українську!
За береги! І за греблі!
За мову! За пісню!
Тепла весна пробудила
Повстанців до бою.
Коліївщина чинила
Гайдамацьку волю.
Об’єдналися два війська
За одну свободу.
Залізняк і Гонта досі
Славляться народом!
Умань бачила те дійство,
Тихенько раділа,
Аж поки підступний юда
Не приспав довір’я.
Бо злякалась Катерина,
Що воля настане,
І свого гнилого ката
Козакам прислала.
Той улестився брехливо,
Взяв в полон повстанців.
Поплатився жорстко й Гонта,
Полковник козацький.
І заплакала вся Умань,
Риднем заридала,
Бо героя, вільнодумця
Уже там не стало.
Катували, добивали
Його вже поляки.
– За свободу всі вмирають!
Не боюся ляхів!
Гонта вперто все сміявся
Ворогам в обличчя.
А чи друзі? Ба, Потоцький
Уже, що й цариця…
– Невмирущий!-
І добили .
Шибениця стерпить .
…Вітер дужий лиш волосся
Його довго пестив.
*******
Дух відваги- дух козацький
Блукає по полю.
Волі, істини шукає,
Та не має долі.
Кажуть, вічно у народі
Пам’ять буде жити
Про відважність, про звитяги
Тих, що не скорити.

Вони сховали правду у піску,
Зробили ринг, мов клітку для орла,
Щоб Ф’юрі танцював не у лісу,
А Усика зв’язала та мла.

Маленьке поле — наче пастка звіра,
Де ноги не втечуть, де кожен крок —
Це зрада, хитрість, маска для еміра,
Який продав бійцівський свій урок.

Та вийшов він — мов блискавка зі сходу,
Усик — не просто хлопець, а стіна.
Він бив, і тікав, і ловив ту нагоду,
Де правда — не розмір, а ціна.

Вони хитрили — він тримався честі,
І навіть, коли впав — він став святим.
Бо чемпіон — не той, хто в зручнім тесті,
А хто прорвавсь, коли весь світ був ним.

І хай той шейх купив усю арену —
Душа бійця — не купиться ніколи.
Усик — це гордість, наш меч із каменю,
Що б’є неправду з вірою у волю.

Не начиталася, а зачиталась.
Дитинство, юність, біль, ромашки у росі…
О так! ,,Поезія – це завжди неповторність,
якийсь безсмертний дотик до душі”.
Рядки уже приречені буть вічними,
адже слова торкають за живе.
Вони мене навчили – стала іншою,
такою, що, вмираючи, живе.
,,Парнас” преславний вже відлицемірив,
і плодоносять інші вже сади.
Щось не смакує, та й бракує віри
( хоч саранчі й немає на плоди).
,,Слова страшні, коли вони мовчать”,
а коли слово – зброя – й поготів .
Я ними буду ворогів долать,
в них – сила всіх галактик і світів.
Поезія та справжня, що болить,
що лине з серця й не боїться вітру,
що гУчним шепотом, душею відщемить,
залишиться все ж літом, тільки літом!
… Не начиталася, а зачиталась.
ГучнИм словам уже немає ліку.
Вони – це більше, аніж неповторність,
увійдуть в серце – то уже навіки.