Бій за свободу

Гримить земля під ворожим натиском,
Та серце палає, мов жар у пітьмі.
Ми стали стіною — єдиним захистом,
Щоб вільними жити на своїй землі.

Кожна сльоза — нескорена віра,
Кожний постріл — наш оберіг.
Батьківська хата, дитя на колінах,
Це все, за що йдемо в останній свій бій.

Герої не гинуть — вони поруч з нами,
У подиху вітру, у співі птахів.
Їх пам’ять живе між небом і храмом,
І кличе нас знов до великих чинів.

Ми б’ємось за волю, не ради слави —
Ради дітей, щоб росли без війни.
Свобода — не слово, свобода — держава,
Яку захищають доньки й сини.

У полі, де пшениця колосилась,
Тепер — вогонь і сталь, і дим густий.
Там, де колись дитинство веселилось,
Звучить війни невпинний, лютий бій.

Гримлять гармати, небо рве залізо,
І сльози капають з очей землі.
Тут кожен метр — вже не просто тризна,
А крок до волі в крижаній імлі.

Герої йдуть із вірую у Бога,
У серці мають правду і любов.
І хай трясеться ворог на усіх дорогах
Ми переможемо й проллємо його кров.

Бо з попелу встає свята держава,
І прапор в небо тягне свою сталь.
Ми не впадем — бо в нас незламна слава,
Бо в нашій крові — воля, вогонь і сталь!

Гримить земля, і небо плаче,
Та він іде мов буря, наче.
У грудях —серце не з каміння,
А полум’я з вогню й терпіння.

Його не зломлять ворожі лави,
Бо він воює не задля слави.
В ньому віра, Батьківщина,
Щоб була вільна Україна .

В очах і біль, і світлі мрії,
Про тишу, хату, про надії.
Та в серці клятва нездоланна:
Стояти доки буде рана.

Він знає: кожен день як битва,
Та воля — кров’ю, не молитва.
І навіть впавши, не зламає
Любові, що в душі палає.

Звалилась горем всім на плечі,
Така мерзенна і страшна,
Сон ночі десь і плач малечі
В руїни кинула вона.

Гуде війна над головою,
Руйнує все, вбива життя,
Ракет тих рештки, що як гною,
Прийма з огидою земля.

Не колосяться там вже ниви,
Червоним болем мак цвіте,
Димлять пожежі, чорні вирви —
Страшне видовище, сумне.

Війну спинити дасть Бог сили,
В своїм вогні згорить вона,
Надію, віру не згубили,
Буде ще мирною весна.

26.07.2025.
Ганна Зубко

Вони не носять пишних орденів,
Не гримлять промовами зі сцени.
Та в тиші днів, в турботах, без зневір —
Творять дива для рідної країни.

Вони — ті руки, що вночі не сплять,
Печуть хліб, будують палаци із руїн.
Вони — ті плечі, що усе стерплять
Несуть, не просячи нічого взамін.

Це лікар, що з утомленим лицем
Лишає біль за дверима палати.
Це вчитель, що із серцем і теплом
Навчає мріяти й шукати.

Це волонтер, що вкотре за кермом
Везе допомогу і радіє цьому.
Це мати, що молиться за столом
Щоб син вернувся додому.

Вони не чекають оплесків та слави,
Не прагнуть медалей і заохочень.
Їх подвиг — у простих щоденних справах,
У серці щирім і руках робочих.

Крізь бурі, крізь морок, крізь темні часи,
Йдемо ми вперто, без крику й сльози.
У серці — надія, у жилах — вогонь,
Несемо крізь світи свій правдивий закон.

Не страшні нам вітри, ні важкі перешкоди,
Бо за нами — любов, і земля, і народи.
Кожен крок — це надія, кожен день — це бої,
Але ми не зламаємось в жодній імлі.

Залізом і вірою кований дух,
Нам воля — не слово, а справжній друг.
І кожна молитва, і кожен наш крик —
Це крок до свободи, це гімн на віки.

Скінчиться темрява, згасне війна,
Засвітить над нами нова сторона.
І з попелу зросте майбуття золоте —
Наш тяжкий шлях до Перемоги веде .

Крізь полум’я, крізь грім і страх,
Несеться пам’ять — вічний стяг.
Вона горить, але жива,
У ній — і сльози, і слова.

Обличчя тих, кого вже слід —
У серці, наче заповіт.
Їх голос — шепіт в тишині,
Як гомін пташок на весні.

Горіли села, падали мости,
Але душа — не хотіла іти.
Ми крізь вогонь пройшли не раз,
Та пам’ять — з нами повсякчас.

Вона не згасне у вогні,
Бо живе в кожному з нас — на війні.
І поки серце в грудях б’ється —
Народ наш вільний не здається.

У небі рев — то не громи,
То гармати кричать з пітьми,
Розривається день на двоє,
Кров і попіл — а ми йдемо строєм.

Сонце ховається за дим,
Світ здається якимось чужим.
Плаче мати біля порогу —
Син не вернеться вже з дороги.

Крик гармат — мов лють Землі,
Шепоче страх у кожнім з днів.
Смерть крокує по чорних травах,
Де нещодавно сміялась слава.

Та крізь грім і смерть — любов,
Ми станемо до бою знов.
І поки серце ще не камінь —
Ми встояти зможемо разом із вами.

Відвага — в серці, не в броні,
Вона палає в кожному вогні.
Крок уперед, коли страх позаду,
Віра у правду, в життя, не в зраду.

Честь — це не слово, це вибір щоденний,
У вчинках простих, у думках здійснених.
Це руки, що тягнуться, щоб захистити,
Це слово, що важить, як клятва — жити.

Відвага — це воїн, що встав серед ночі,
Його вчинок сміливий і добровольчий.
А честь — це сльоза, що скотилась в мовчанні,
Коли побратим йде у вічність у стражданні.

Хай грім не злякає, хай кулі минають —
Тих хто з відвагою, правду шукає.
Бо честь і відвага — вона не зникає,
Це слава народу що перемагає.

У тиші ранку, в сяйві свіч,
Встають із снів солдати в ніч,
Їх голос — шепіт вітру з гір,
Їх крок — у нашім серці мир.

Вони лежать, але живі —
У думці, в пісні, в молитві.
У кожнім стягнутім бинті,
У полі чистім, у житті.

І тіні їх — мов світлий знак,
Що не зламати правди стяг.
Вони не йдуть — вони стоять
І зорі в них в очах горять.

Хай пам’ять вічно зберігає
Тих, хто упав і тих, хто визволяє
Бо їхній подвиг — це свобода,
Для українського народу.