Мої груди наповнені
Коханням твої.
Мої вуха твоїм
Голосом оповиті.
І серце співає ніби навіжене.
І б’ється і шаленіє, коли
Зі мною поруч ти.
Мої обійми теплом огорнуті
І долоні тремтять, ніби
Вони у вогні.
Вогонь кохання полонить мене.
Ти і я. Ти і я. Лиш серце шепоче.
Побудь зі мною ще мить.
Хай минає і літо й осінь.
І сурова зима і весна.
Тільки ти і я. І мить довжиною
В сотні роки.

У кохання вершини немає
І полон той солодкий як сон.
Хтось про тебе вірші складає,
А ти до мене із казки прийшов.

Я в полоні, коханий, в полоні
Тих очей, що забрали у вись.
Ті долоні, ах, ті долоні,
Вони шепчуть мені: «бережись!»

Я б у прірву с тобою би впала
І до неба злетіла б мерщій.
Та дівчина якою я стала,
Про таких напишуть вірші.

Про таких закоханих мріють,
Ах, коханий, тепер ти мій храм.
Я боюсь але все ж таки вірю,
Що мене ти теж покохав.

Не знаю, чи побачу
Я тебе ще знову.
Та погляд твій я
Буду пам’ятати назавжди.
Ту зустріч, таку ніжну й знайому.
Я викарбую в серці назавжди.
А ти, такий мені знайомий,
але вперше бачу я тебе.
Та погляд твій, як рідне поле.
І очі, як небо голубе.
Твоя статура, для мене,
стала надійною стіною.
І голос, мов солов’їний спів.
Не знаю, чи побачу тебе знову.
Та знай, ти мою душу
ЗАЧЕПИВ!

Вперше нас з тобою
Побачив вокзал.
Тільки він знав, що ти –
То є ти, а я – то є я.
Тільки він чув, як при зустрічі
Б’ються наші серця.
Тільки йому були відомі
Наші перші відчуття.
Він спостерігав за нами.
Милувався, хвилювався.
Його серце кричало з нами,
на тіні клятої війни.
Цей вокзал подарував
Надію світлого буття.
В ньому початок нашого життя.

На простирадлі лежало двоє.
Він і вона.
Остудила вона, вогонь кохання його,
від розлуки.
Під назвою Війна !
Він і вона – сопіли в унісон,
від жаги кохання вночі.
Тільки й чути серця стукіт.
На простирадлі лежало двоє.
Він і вона.
А в повітрі вирувало кохання,
І не знали, ці двоє,
що поєднала їх війна.
І стріли Амура проникли –
Стрілами їхні серця.
Так керувала доля,
поєднала для вічного кохання.
Поєднала і залишила живими.
Він і вона.
Тепер їх двоє.
Їх поєднала Війна!

Якщо Ти космос, то я Гагаріним стану
Летітиму до Тебе енну кількість раз
Набридлу буденність перетвОрю в нірвану
Повернувши назад забутий екстаз
На все свій час, тож не квап події
Ти ж сама вчила цінувати кожну мить
Наберись терпіння, випий ліки від алергії
У мене теж, від самотності, зліва болить
Чомусь постійно згадую позаминулу осінь
Твій силует по ту сторону авеню
Від безвиході, сама собі кричала «досить»
Досить вже до столу подавати брехню
Я залИшусь осадом на дні кружки
З якої Ти на сніданок пила каву
Я залишусь порадою Твоєї найкращої подружки
Навіть, якщо вона скаже, що я непрАвий
Я стану Твоїм особистим знаком зодіаку
Створивши для Тебе персональний гороскоп
Страх зруйнує розчин аміаку
Захистивши організм від хвороб
Пора змінити в душі ту мажорну тональність
Замість бемолів, наповнити настрій дієзами
Жорстокою інколи буває реальність
Почуття ховаючи за непотрібними тезами

Слова сказані ненавмисне
Поповнили колекцію розчарувань
Із брехні зібране намисто
Як оберіг, від болі та страждань
Вона почуття дарувала чужому
Віддавала кохання просто так, задарма
Вона більше не довіриться нікому
І від тепер засинатиме сама
Їй присниться залізничний вокзал
На якому вона була у Женеві
Одна дорога – на станцію “Фінал”
Де всі виходять на кінцевій
Вона залишиться такою ж незалежною
Незнайомою з відтінками гордості
Місцями, аж занадто обережною
Розмовляючи із постаттю самотності
Він частіше у минуле повертається
А вона частіше приходить у снах
Як і колись, йому посміхається
Шкода, що тепер все тільки в думках

Її погляд замість цукру до кави зранку
Поцілунок зі смаком солодкого еспресо
Її очі , до мурах, задерши фіранки
На перших рядках ранкової преси
Йому б тільки до плечей її доторкнутись
Хоча б на секунду, на одну тільки мить
Вона не дозволить йому схаменутись
Коли зліва у грудях ще раз заболить
І знову між рядків все сказано по суті
За минуле, яке ніхто не повернЕ
На листку слова тремтять від люті
Коли він з абзацу пише про сумне
І вкотре на душі повіє вітер
Моментами спогадів минулого життя
В думках колекція рандомних літер
Нерівним почерком опише почуття

Розчарування у спогадах минулої давності
Вся біль перетвориться на її особистий автограф
Почуття із присмаком знайомої банальності
Котру не розпізнає професійний фотограф
На кухні десяток невимитих склЯнок
На підлозі уламки побитих тарілОк
Разом з похміллям зустрінутий ранок
Не варто прислухАтись до чужих думок
Його віршІ із синдромом картавості
І почуття надзвичайно холодні
Вона прочитає рядки, лиш заради цікавості
Залишивши у пам‘яті наступним «сьогодні»
Він більше не захоче назад повернутись
Стати для неї демоном смерті
Котрий не зможе щиро посміхнутись
І ніколи з нею не буде відвертим

Ця відстань у двадцять з лишнім хвилин
І п‘ять секунд, щоб до Тебе доторкнутись
Я сьогодні хочу побути один
Думками в минуле ще раз повернутись
Спогади поселились в окрему кімнату
Криком назовні виривається біль
Ти своє серце довіряла психопату
В незагоєні рани досипаючи сіль
Твій голос і тепер чути крізь протяг
Залишений у пам‘яті, як минулий архів
У шафі давно непрасований одяг
Просякнутий ароматом ТвОїх духів
І Твій погляд, ніби козир з колоди
Де брехнею мічена кожна із карт
Почуттям завждИ бракувало свободи
У марних спробах відчути азарт