Красива зовні, не душею
ота любов тебе чарує.
Чи може добре тобі з нею,
чи може вже тебе марнує.
Вона ефектна до нестями,
своєю посмішкою вабить,
проте усіма своїми світами
вона влазить в масштаби однієї маленької мапи.
Своєю грацією й шармом
затьмарить голову, не душу.
За щирістю та добротою
натуру прихова байдужу.
Одного ранку встане стиха,
і прослизне в твої кишені,
підступна, заздрісна, лиха
влаштує вечори шалені.
Де порятунок, то робота,
зникають пестощі й турбота.
А подумки летиш в часи
любові меншої краси.
Менш пристрасний і більш тендітний
був дотик, лагідний, привітний,
був дотеп щирий і простий,
а голос тихий, польовий,
нечіткий давній силует.
Вона як марево, як привид,
розмитий стан, неясний вид.
Та згадка труїть, мов омана,
не згоєна допіру рана,
не варта, думав ти, зусиль,
Твоя солодка, давня біль…

Твої очі немов поцілунки ночі:
Такі ж темні і трохи сумні,
І у них є таке щось нестримне, пророче,
І світяться зорі-вогні.

Я тону в них, та знаю – вони не мої,
Й не бачать в мені океану,
Не світять мені їхні зорі-вогні,
Й не дивляться як на кохану.

Я мушу втікати від них якнайдалі,
Щоб вберегти серце й душу,
Та ось вони тут: лукаві й зухвалі,
Я не втікаю, а мушу.

І кров закипає, о боже, невже
Ці очі вже стали ласкаві.
І все ж не мої, але вже не чужі
Ці очі зухвалі й лукаві.

Я в темряву світло до них піднесу
Й по вітру розвію печалі,
Навчу їх шукати у всьому красу
Ті очі палкі і зухвалі.

О, кохання, ти ніжне почуття,
Серце розтопляєш, мов кришталевий лід.
Ти – квіточка, що розквітає в душі,
І пробуджує в нас неземний гніт.

Сердечна квіточка, ти магічна й прекрасна,
Твої латаття виткані з ніжних слів.
Ти зігріваєш душі наші як весняна зоря,
І розквітаєш у нас, мов райська розповідь.

Ти – символ кохання, ніжний романтичний відпочинок,
У чарівних просторах, де серця співають.
Тобі піддаються свята й національні традиції,
Не тільки в романських країнах, а й далеко за їх межами.

О, кохання, яке значення маєш для нас, українців,
Особливо в тяжкі дні, коли серця зморені.
Ти даєш нам силу й надію на краще,
І відкриваєш нам нові горизонти нездолані.

Тож нехай сердечна квіточка завжди квітує,
І кохання в наших серцях вічно триває.
Бо тільки в ніжній обіймах та романтичних думках,
Ми знаходимо справжнє щастя й спокій, що прекрасними стає.

А він тримав її в обіймах .
Таку рідну, справжню і живу.
Вдихав аромат її волосся
і шепотів на вушко :
,, Лиш тебе люблю ”
Так міцно, як шаленіло
сердце від кохання.
І скільки пристрасті в ньому жило.
Він цілував її уста ,
так жадібно, ніби в останнє.
І тремтіло сердце ніби у
пекельному бою.
Я лиш тебе люблю –
кричало його тіло.
А , він тримав її в обіймах.
Таку рідну, справжню і живу.

Подаруй мені квітку!
Червону, як мої уста.
І таку ж ніжну,
як моя душа.
Знайди її в полі,
адже вона така ж
вільна, як і я.
Під блакитним небом
зростає в любові батьків.
Подаруй мені квітку!
Стань чоловіком моїм.
Вільною квіткою бути,я більше не хочу.
Адже в любові зростати ще хочу.
Я сіяти хочу любов і добро.
І щоб зернятко моє проросло…

У зоряну ніч, коли місяць світить,
Я подарую тобі лише букет.
Квіти у ньому, як кольорові мрії,
Словами без слів тобі я передам.

Тут троянда червона, як палке кохання,
І символіка її – страсті палкий вогонь.
Лілія біла, як чисте серце небесне,
Спокій і ніжність в душі вона несе.

Іриси весняні, як радість усмішки,
Яскравість кольору – вони тобі дарують.
Орхідея елегантна, як грація в танці,
Таємниця і вроду в серці розкриває.

Значення квітів в цьому букеті велике,
Кожен з них як символ світла й кохання.
Вони відображають почуття та мрії,
Які в серці моїм таїться для тебе.

Отже, прийми цей букет, моя кохана,
Хай квіти у ньому говорять про все.
Я подарую тобі лише букет,
А в серці моїм – найщиріші слова кохання.

І ще хвилина і ще мить.
І ми в розлуці будем жить.
Ти там, а я тут.
І між нами буде кривава стіна..
З часом я думала стихне кохання моє.
Але воно все і ще живе, згадує тебе.
Інколи так криє і сердце ниє.
Але між нами кривава стіна навіки.
Величезним парканом постала вона.
Ти там ,а я тут. І у нас кохання своє,
під назвою Життя.
Із надписом на паркані:
Їх вбила Війна.!

А я все пишу ,пишу , пишу
Дзвоню ,дзвоню , дзвоню.
Та не доходять мої дзвінки й смс.
Лиш погляд зостався мені з небес.
Ніжно дивляться очі ,
блакитні його.
І щоночі мене зігрівають вони.
Хмаринки , мов твої уста,
поцілунком для мене обернуться.
Дощ, ніби ,маленькі сьозки твої
до моєї душі доторкнуться.
А потім веселка , посмішкою твоєю
для мене озветься.
Саме так природа розмовляє зі мною.

Двом душам не судилося кохання,
Лиш вічна туга і страждання.
Вас кохатиму до смерті, Гетьмане!
Історія вкриє нашу любов туманом.
До останнього подиху не відречусь від Вас,
І хай немилосердний до нас час,
Проте смерть знову поєднає.
На цім світі Ваша любов тримає…
Це кохання нетлінне і святе,
Водночас грішне і гірке.
Недозволена любов, заборонена.
Та Вами я поневолена.
Нас єднає ідея — Україна,
Вам довіку залишусь вірною.
І хай пройдуть століття, хоч вічність.
Там Вам збережу свою вірність.
Тернове кохання, незабутнє.
Тільки Вами душа моя почута.
Тільки Вами живу і сміюсь.
За Вас Господу щодня молюсь.
Щоб зберіг Вас від горя і лих,
Від людей лукавих і злих;
Щоб сповнили Ви задум про волю,
Досить Вкраїні схилятись від болю!
Гетьмане! Як Вас на землі не стане,
Я тополею біля річки постану,
За Вами тужити і плакати не стану,
Бо вітром Вашу душу дістану…
І ніколи більш не відпущу,
А тих, хто стояв між нами, прощу,
Бо вчить Бог пробачати,
Йому Одному дозволено наші гріхи відпускати…
Як хочеться до Вас притулитись,
В обіймах загубитись,
Забутись у цілунках і в коханні,
Лиш сам Бог знав, що бачились ми востаннє!
Полинова доля, нещаслива…
Краще б своє серце у воді втопила,
Та вогонь кохання вашого вертав.
Ще ніхто ніколи мене так не кохав!
Іване, гину від розлуки і кохання…
Я ж Вам свою душу назавжди віддала.
Мене мати тяжко проклинала,
Я від неї до Вас утікала.
І благала: не вертайте, залишіть!
Заховайте десь, а їм збрешіть.
Бо несила жити біля злої неньки,
До Вас горнеться моє серденько!
До Вас пісня моя смутна лине.
Краще згину!
Не судилося… Не звершилося.
Під Полтавою щастя загубилося.
Не кохана Вам і не дружина,
Та до смерті буду удовина.
Заховаю своє серце у монастирі,
Хай не нищать мою душу відьми й упирі.
Брудом обливали, жити не давали,
Та мого кохання до Вас не одібрали.
Бог мене прийняв під свою опіку,
Так серед сестер доживала віку.
І чекала смертний час, щоб зустріти Вас.
І ніщо вже не посміє розлучити нас…
16.05.2022

Така любов трапляється раз в сотні літ,
Її можна назвати для осені весняним привітом,
Бо на межі своїх епох закохані зустрілись,
Уникнути дарунку Бога чи спокуси долі не зуміли…
Та проти них повстав майже весь світ,
Бо заздрісно бачити пізно восени буйний цвіт!
І взявши право Бога, люди осудили,
Але кохання не спинили.
Бо небеса веліли: у благодаті ви кохайтесь!
Та тільки світ: ви у гріху, покайтесь!
І розлучали пару, та знищити кохання не зуміли.
Вони назустріч тайкома один до одного летіли.
Ховались за широколистим дубом і раділи,
В хмільній любові та обіймах мліли.
Мазепа їй листи і подарунки, а Мотря — сорочку й своє серце.
О, як же їм не хотілось, щоб завершилось все це!
Він їй цілунками зорі діставав із неба,
А вона казала, що їй, крім нього, більш нічого і не треба.
Крізь заборони й перешкоди пара зустрічалась,
Весна з Осінню таємно «повінчалась».
Здаватись на поталу ворогам не збирались,
На кохання нелегке завше опирались.
Іван їй персні й книгу дарував,
Так любляче до грудей кохану пригортав.
Дарма, що між ними відстань величезна,
Істинна любов безмежна!
Не було в ній ні фальші, ні обману,
Мотрона йому клялась: «Кохати до смерті вас не перестану!».
А він її благав ще трохи зачекати,
Щоби зумів дозвіл на шлюб взяти.
Їй все одно було на крики матері і «катування»,
Вона не відрікалася кохання!
І якби не війна, не державні справи,
Весілля восени б зіграли.
Та не судилося. Їхнє щастя загубилося.
Лиш згадувати зустрічі їм залишилося,
Бо силою їм розвели мости.
Не доплисти!
Її батьки видали насильно заміж за нелюба,
Вона його ніколи не полюбить!
А гетьман не забував її, та не міг нічого вдіяти.
За його спиною шлюб швидкий затіяли…
Вже осінь пізня переходила у вічну зиму,
Бо без коханої для нього всюди зимно.
І знову відстань. Недосяжне їхнє щастя.
Зате спогадів відібрати ворогам не вдасться!
Її весна стала плакати дощами,
Та не прокласти кладки між берегами.
Їх розлучила смерть. Непідкупна й невблаганна.
Залишилась в чорних шатах його кохана.
А він до неї в снах приходив, цілував.
Та від себе сумно відгортав,
Бо хотів, щоб вона жила, не тужила.
І, можливо, знову б полюбила.
Але Мотря не знаходила радості без нього,
Тому звернула свою душу до Бога,
Прийшла в обитель вічного спокою,
Кохання це пронеслось кривавою війною…
І як же їй тепер без нього?
Привела в монастир її дорога,
Щоб тут дожити до своєї смерті
І кинутись в Іванові обійми простерті.
Смерть, що їх розлучила, знову поєднає.
Мотря його віддано кохає!..
17.06.2022