Пливе місяць в захмарнім потоці,
Він річку й береги освітив
До човнів, що стояли в затоці,
Срібну кладку вмить спорудив,
Кладкою цією з тобою
Ми до ранку пливли і пливли,
Билась риба об борт головою,
А нас хвилі несли і несли.
Було давно те, я знаю
Та іноді приходжу сюди,
Серце стиснеться, тебе згадаю,
І спалені заболять мости.
Теплий вітер на кущ горобини
Налетить і на листі засне,
У воді тихо лясне рибина,
Легка хвиля човни сколихне.

Минають каравани нелічених днів,
А я тебе чекаю досі,
Де в титанічнім безхмар'ї снігів
Лебедіє підфарбована просінь.
Тебе чекатиму ще тисячу літ,
Моє кохання до тебе безсмертне,
Якщо в очах твоїх побачу лід-
Тоді можна буде померти.
Дивлюсь, як ходять закохані парами,
В саду, де стоять вишні в білі вибрані.
Моя любов, як сонце поза хмарами...
Чи колись воно світитиме мені?...

Завітала осінь в жовтому плащі
В той сад, де ще вчора солов'ї співали,
Сітчасту вуаль одягнути дощі
І печальний акорд підібрали.
І я вслухалась в мелодію ту,
Ловила її якісь предивні звуки.
Ми з тобою стрічалися в цьому саду.
Цей сад стрічань і сад розлуки.
Маестро - дощ такий сумний мінор
Симфонію зміни на мелодію любові...
А дощ все малює срібний узор
Й плаче обриваючи мене напівслові.

Жовтень сів на золотому престолі,
Навішав дощ гірлянд на верховіття,
Депресивне небо наплакалось вволю
Міняючи свою палітру.
А я спогади збираю в осінній букет,
Стає від того сумно мені,
Холодної ночі темний силует
Усе маячить в пустому вікні.
Жовтим листям завіяло світ
І те щасливе літо не вернути
До тебе думок безкінечний політ,
Мені тебе ніколи не забути...
Ну і що, як засипало листям доріжки?
Не біда, що літо минуло й нема.
До щастя лишилося трішки-
Всього лише одна сльоза...

Нас любов закружляла у танці
Під музику осіннього падолисту
І вже про тебе із віршами прокидаюсь вранці
Почуття п'янить, як вино іскристе.
Вигупують по асфальті каштани,
За руки взявшись ідемо удвох
Нам дарує жовтень музику кохання.
Так хоче Бог, так хоче Бог...
В цій музиці печаль розлуки
І щасливі митті стрічання
Ми ідем взявшись за руки,
Нам під ноги падають каштани...

Тебе забрала осінь золотокоса,
Із сонцем зникла твоя тінь,
Тільки вітер мені доносить
Музику осінніх шепотінь.
Я спогадом у щасті зависаю,
Ловлю погляд віддалений
І усе ще тебе кохаю
Та мости усі спалені...
Жовтнева музика кохання
Грає на душі печальний блюз.
Одна зустріну світання
Та самотності я уже не боюсь...

Тим літом однієї парижської ночі
"Au revoir" ви мені сказали,
Я глянула у ваші сині очі-
І ні про що не спитала...
Ви на Ейфелову вежу її повели.
Я вас бачила. На двоє моє серце трісло.
Зі мною щасливим ви буть не змогли.
Ми з вами надто різні...
Ви з іншою ідете парком,
Не пішим кроком парком Монсері.
А я іду бульваром, де складав вірші Петрарка
Іду на молебень в Норт-Дам-де-Парі...
Я в Луврі, де на трон вінчались королі,
Ви не один над Сеною стрічаєте світання.
Ну що ж? Буває невзаємна любов на землі..
"Au revoir" - кажу вам на прощання...

Жовтень сів на золотому престолі,
Навішав дощ гірлянд,
на верховіття,
Депресивне небо наплакалось вволю
Міняючи свою палітру.
А я спогади збираю в осінній букет,
Стає від того сумно мені, Холодної ночі темний силует
Усе маячить в пустому вікні.
Жовтим листям завіяло світ
І те щасливе літо не вернути
До тебе думок безкінечний політ,
Мені тебе ніколи не забути...
Ну і що, як засипали листям доріжки,
Не біда, що літо минуло й нема.
До щастя лишилося трішки-
Всього лише одна сльоза...

розмови про все до опівночі
світанки в екранах смартфонів
навіщо так сталось - зустрілися
і що далі буле - а хтозна

хотілося б вірити в долю
тримати в руках , цілувати
щодня прокидатись для неї
щоночі нестямно кохати...

Ми не були знайомі до дванадцяти,
В дитинстві не валялися в піску.
Разом гуляти? Що це за чудасії,
Ти хто така і як тебе тут звуть?

Ми не були єдиними одна для одної,
У кожного було ще друзів п'ять.
Разом гуляти? Що це за чудасії,
Лише думки й розмови до рання.

Могли не бачитися й по два роки,
Та дружбу щиру це не зіпсує.
Для мене найдорожчою ти стала,
Як рада я,що ти у мене є..