пробиваю стіни в твоїй голові
на околицях твоєї душі
дім потроху будую
бо так близько ти не дозволиш
і до ран твоїх прикладу трохи зілля
бо знаю, обійми ти не дозволиш
обережно руйную мости
щоб ти не ходила більше туди
не всі…бо знаю, що всі ти не дозволиш
сію тобі поле, де в покосах трави
тобі сняться сни, де свободи
від землі до небес
їх більше, ніж ти дозволиш собі
пробиваюсь в думки…і трохи в слова
і так собі на околицях
бо знаю ти ближче дозволиш

пробиваю стіни в твоїй голові
на околицях твоєї душі
дім потроху будую
бо так близько ти не дозволиш
і до ран твоїх прикладу трохи зілля
бо знаю, обійми ти не дозволиш
обережно руйную мости
щоб ти не ходила більше туди
не всі…бо знаю, що всі ти не дозволиш
сію тобі поле, де в покосах трави
тобі сняться сни, де свободи
від землі до небес
їх більше, ніж ти дозволиш собі
пробиваюсь в думки…і трохи в слова
і так собі на околицях
бо знаю ти ближче дозволиш

Вимовлю востаннє пошепки
Твоє ім’я
З тобою поруч будуть інші,
Але не я.
Їх риси, може, нагадають
Тобі мене;
В розмові, може буде натяк
На неземне.

А я, тим часом, зникну
В чужих краях:
Дивитимуся в небо –
Літає птах.
Він, може, нагадає
Про те космічне
З розмов зніяковілих
Наших комічних.

Поглянемо на блідий місяць
Якось вночі,
Там біля нього тихі зорі,
Мов палачі
Спогадами-мечем махнуть
Над головами
Й покотяться вони хутенько
Поміж думками.

Снують в повітрі мрії,
В них теплота.
З тобою поряд буде інша,
Але не та.
Мрії запеленають очі
Димом густим.
Я поряд буду з іншим,
Але не з тим.

Напиши мені, якщо самотньо стане
Серед своїх, але таких далеких лиць.
Якщо друзі розуміти перестануть,
Або насичена подіями столиця
Тобі набридне, напиши, я зрозумію,
Почуття відкинувши подалі,
Я вислухаю й смуток твій розвію,
І не читатиму ніякої моралі.

Якщо захочеш, просто будемо мовчати,
Вип’ємо чашку гарячого чаю…
Ти можеш лише кілька слів написати,
Вистачить цих: «Я на тебе чекаю»

Не дивися у мої стомлені від безнадії очі,
Не чекай від мене жартів або цікавих новин.
Я не можу бути такою, якою ти мене бачити хочеш.
Вже відвертаюся від тебе у сторону вітрин.
Насправді я не люблю розглядати розцяцьковані речі,
Вони просто розфарбовують цю сіру прогулянку.
Не знаю як сказати тобі, що це наш останній вечір,
Не хочу завдавати тобі болю…
Раніше покірно з тобою дивилася футбол,
І не говорила, що не люблю його дивитися.
Байдуже ставилася, коли забивали гол,
Не розумію чому там веселитися…
Не говорила, бо подобалось з тобою поряд бути…
Ти не читаєш, ну а я люблю читати книги,
А ще люблю попсову музику слухати,
А ще дивитись фільми, де інтриги.
Так, я люблю дивитися романтичні комедії,
Люблю пісні про кохання, люблю мультики,
Люблю читати поезію, драми і трагедії,
І романи на соціальну тематику.
Виходить, я зраджувала своїм інтересам,
Бо втратити тебе боялася,
Слухала твій улюблений транс і читала пресу,
Бойовики і спортивні канали дивилася…
Знаєш, можливо ти не зрозумієш,
А мені не вистачить натхнення, щоб пояснити…
Я зовсім не та, яку ти кохаєш,
Я весь час намагалась тобі догодити.
І знаєш, я така не одна,
У нас завжди хтось жертвує собою.
Ти не сприймеш мене справжню…
Можливо час нам розлучитися з тобою…
Зрозумій, я не хочу від тебе йти,
Ти для мене важливий,
Але якщо я тобі не потрібна така,
То будеш без мене щасливіший.

Кохання інколи не помічаєм ми,
А інколи й глумимося над ним.
Із ним не відчуваєм холоду зими,
В його ж полоні полум’ям горим.
Не рідко з ним зустрічаємось
Й не помічаєм покликів його.
Ми пристрастями іншими займаємось
І серця стук не чуємо свого.
Наш погляд мов прикутий до ляльок,
Розбитих серцем, зломлених душею.
Й це не єдиний наш порок,
Любов – не гра, й не варто гратись з нею.

Обійми мене міцно-міцно,
Поцілуй мене ніжно-ніжно,
Хочу бути з тобою вічно.
У цю пору холодну, сніжну
За вікном майоріють сніжинки,
Ми з тобою в теплі на дивані
Переглядаємо кінокартини,
Кольори мерехтять на екрані.
Я не прислуховуюсь до змісту кіно…
Ти поряд – нічого більшого не треба.
Навколо нас лише меблі і стіни,
Та я в обіймах твоїх вище неба.
Так спокійно й приємно з тобою,
Вдихати твій запах і чути твій сміх,
Відчувати тебе, торкатись рукою
До тіла твого, вустами своїми – твоїх.
Я розтаю, коли тихо шепочеш
Ніжні, манірні слова.
Дивлюся, напроти закохані очі,
І серце до них упова.

2013 р.

Красива зовні, не душею
ота любов тебе чарує.
Чи може добре тобі з нею,
чи може вже тебе марнує.
Вона ефектна до нестями,
своєю посмішкою вабить,
проте усіма своїми світами
вона влазить в масштаби однієї маленької мапи.
Своєю грацією й шармом
затьмарить голову, не душу.
За щирістю та добротою
натуру прихова байдужу.
Одного ранку встане стиха,
і прослизне в твої кишені,
підступна, заздрісна, лиха
влаштує вечори шалені.
Де порятунок, то робота,
зникають пестощі й турбота.
А подумки летиш в часи
любові меншої краси.
Менш пристрасний і більш тендітний
був дотик, лагідний, привітний,
був дотеп щирий і простий,
а голос тихий, польовий,
нечіткий давній силует.
Вона як марево, як привид,
розмитий стан, неясний вид.
Та згадка труїть, мов омана,
не згоєна допіру рана,
не варта, думав ти, зусиль,
Твоя солодка, давня біль…

Твої очі немов поцілунки ночі:
Такі ж темні і трохи сумні,
І у них є таке щось нестримне, пророче,
І світяться зорі-вогні.

Я тону в них, та знаю – вони не мої,
Й не бачать в мені океану,
Не світять мені їхні зорі-вогні,
Й не дивляться як на кохану.

Я мушу втікати від них якнайдалі,
Щоб вберегти серце й душу,
Та ось вони тут: лукаві й зухвалі,
Я не втікаю, а мушу.

І кров закипає, о боже, невже
Ці очі вже стали ласкаві.
І все ж не мої, але вже не чужі
Ці очі зухвалі й лукаві.

Я в темряву світло до них піднесу
Й по вітру розвію печалі,
Навчу їх шукати у всьому красу
Ті очі палкі і зухвалі.

О, кохання, ти ніжне почуття,
Серце розтопляєш, мов кришталевий лід.
Ти – квіточка, що розквітає в душі,
І пробуджує в нас неземний гніт.

Сердечна квіточка, ти магічна й прекрасна,
Твої латаття виткані з ніжних слів.
Ти зігріваєш душі наші як весняна зоря,
І розквітаєш у нас, мов райська розповідь.

Ти – символ кохання, ніжний романтичний відпочинок,
У чарівних просторах, де серця співають.
Тобі піддаються свята й національні традиції,
Не тільки в романських країнах, а й далеко за їх межами.

О, кохання, яке значення маєш для нас, українців,
Особливо в тяжкі дні, коли серця зморені.
Ти даєш нам силу й надію на краще,
І відкриваєш нам нові горизонти нездолані.

Тож нехай сердечна квіточка завжди квітує,
І кохання в наших серцях вічно триває.
Бо тільки в ніжній обіймах та романтичних думках,
Ми знаходимо справжнє щастя й спокій, що прекрасними стає.