В суху траву чомсь задивилась,
В спориш, що поряд зеленів,
Повз шумом вулиця котилась,
В два кінці люд йшов, гомонів.

Крутився вітер, в спину дихав,
Звав під черешню холодок,
Моя розрада осінь, втіха
Сумних, нав’язливих думок.

Ганна Зубко
21.09.2024.

Він в моїх очах малював світ.
В якому я ніхто і звати мене ніяк.
І ці кайдани несла я майже все життя.
Боячись на інший світ дивитись.

Кожного року ті кайдани,
Стискали до болю мої груди.
І вирувало лиш в думках,
я хочу намалювати для себе
Іншого світу.
Світу – в якому маю я ім’я!
Світ – в якому щаслива я людина.

І почала світ той малювати.
І яскраві фарби й пензлик знайшла.
І картина моя ожила.
І з’явилось на ній моє ім’я.
Я намалюю цей світ до кінця.
Адже в ньому є я і моє ім’я.

А пам’ятаєте, ви, як ми колись
Писали один одному листи.
Чекали відповіді днями, а можливо
Й місяцями, роками.
А траплялося й таке, що
Листи не дісталися до свого адресати.
А скільки й ніжності в тім конверті було.
Писав листа ти від руки й ніби відбиток пальців залишав на аркуші паперу.
Та, що там папері, той відбиток
Торкався твоєї душі.
А скільки думок, відчуттів, історій
Бачив той аркуш паперу.

Перших кроків в уяві не маю,
Не згадати мені перших слів,
Вчилась жати — таке пам’ятаю,
Поміж стебел як мак червонів.

Колосився город
густим житом,
Налилась десь
пшениця зерном,
Вже в полях взявсь
комбайн молотити,
Ми ж, з бабунею,
жали серпом.

Вміло вчили бабуня, охоче,
Подружилася швидко з серпом,
Хоч стерня дерла ноги болюче–
Не одним її вкрила снопом.

Пішло сонце, уже звечоріло,
В напівкопах лежали снопи,
Дерті ноги, у спині боліло,
Мозолі на долонях пекли.

Пікся хліб у печі, на черені,
Запах в хаті, надворі стояв…
Давно зникли жнива ті липневі,
Також смак хліб давно поміняв.

13.09.2024.

Так дивно пахне зима.
А, ви, відчуваєте її аромат?
Аромат із морозу і водночас тепла.
Аромат мандаринів у вазі.
Аромат дива, прихований в
Кожній сніжинці, що спускається
З неба вальсом до нас.
Так дивно пахне зима.
І обійми в неї тепліші.
І кава смачніша.
І поцілунки рідніші.
І все навкруги твоє око чарує.
Білою ковдрою вкрита земля.
Ніби аркуш паперу,
Для нового твору.
Так дивно пахне зима…

Стомив ноги асфальт,
землі просять, трави,
Споришевих стежок,
що край хати,
До доріг їм кортить,
що в болоті, пройти
По кривих тих дорогах,
горбатих.

Зняти куряви стовп,
чи залишити слід
В тому справжньому,
у болоті,
Дратував він колись
той щоденний похід,
Забруднитись тепер вже
не проти.

Стомив ноги асфальт,
землі просять, трави,
Зайду в берег, до самої хвилі,
Поміж верб, осоки
заспокою думки,
У калюжі потраплю в долині.

Бачу — все це не те,
знаю — я вже не та,
Справжній слід свій
в селі залишила,
Не ступає давно
в тих дорогах нога,
Усі давність собою покрила.

10.09.2024.

Не дійшли мої мрії до мене,
Поховались, втекли почуття,
Мов барвінком,
самотність скрізь стеле,
Поглядає байдужість здаля.

День і сонцем, і вітром вітає,
Шелестить ще зелена верба,
Осінь в очі мої заглядає,
Загадкова і трохи сумна.

Огортає в свою прохолоду,
Бадьорить — і самотність пішла,
Вечір хвилю приспав біля броду,
Обізвалась у тиші сова.

Ураз спокій плеча
доторкнувся —
Головніша із мрій підійшла,
Понад стежкою вечір стелився,
Умивалась росою трава.

08.09.2024.

Бійся, коли мовчать її уста.
Коли не чуєш голос її, водночас
Ніби то простого.
Але до болю такого знайомого тобі.
Бійся, коли почуєш, як лунає її сміх.
Бо ти не знаєш, що за ним вона ховає.
Лиш погляд дзеркало душі, але
І його вона ховає під вуаллю.
Загадкою її зробив,
коли постукав зрадою у двері.

Бачу сон, а у нім береги,
Бігла хвиля, до мене спішила,
Босих ніг доганяли сліди,
Та віталась верба, шелестіла…

Ненадовго б туди, якусь мить,
Де давно вже, давно не ходила,
Все кортить мені і болить,
Так болить, що терпіти несила.

Знов зайти, упірнути в те все,
Подих вітру на собі спіймати,
Зазирнути в старе джерельце,
Поміж трав лугом, гаєм блукати

У минулому броджу щодня,
Там ніколи не томляться ноги,
Дивовижна частина життя —
Та природа, стежки ті, дороги.

01.09.2024.

Я хочу стати їжачком.
І мати колючки як в нього.
Щоб всі проблеми були ні до чого.
Щоб при зустрічі зі мною,
кололо очі вам.
А якщо ти гарна я людина,
то Пузіка свого підставлю я.
Адже там немає колючок,
там є лагідний їжачок.