Мій улюблений герой!
Мій маленький супергерой!
Швидкий як їжачок Сонік
І щирий як справжній муслім.

Тільки вранці очі відкриє-
Він біжить і обіймає.
Ранок вставати, каже мені
І радість дарує в кожному дні

Моя гарнюня, моя втіха
Хай минає тебе лихо.
Як усмішка твоя сяє-
Сонце в небі розквітає.
Коли ти бавишся- зорі схиляються.

Я забуваю про втому в ту ж хвилину.
Твій сміх — то музика для вуха,
Кожен твій крок під наглядом Аллаха-
Більшої радості мені не треба.

Коли ти, рідний сину
Намаз зі мною читаєш
Янголи за тебе просять
І любов Творця приносять.

Мій Амірчику, мій сину,
Бубочка моя кохана!
Я тебе ніколи не залишу
Допоки в грудях серце б’ється,
А думка в сине небо в’ється
​Я буду поруч, крізь роки
Від бід вкриваючи в віки.

Вона була лиш шансом на кохання
І тонким натяком на світло вдалині,
Немов несміле, перше привітання,
Що розчинилось в гомінкому дні.

Вона була як тиха передмова
До книги, що лишилась в стороні.
Несказане, напівзабуте слово,
Що добру вість залишило мені.

Минуло все… Лишився тільки спомин,
Як відблиск сонця на старій стіні.
Вона була коротким гулким громом
У чистій і глибокій вишині.

Вона була лиш шансом — тільки миттю,
Яку не встиг я втримати в руках.
Та крізь тумани, крізь земне століття,
Її вогонь світитиме в роках.

03 травня 2026 р.

Така одна — як світла тиша ранку,
Що гріє у долонях почуття.
Як ніжний дотик легкого серпанку,
Який вплітає подих у життя.

Така одна — між сотень різних кроків,
В ній вдих і видих, як єдина мить.
Вона — це небо й відчуття потоків
Часу, який у невідомість мчить.

Така одна — не схожа на повтори,
Не з тих, кого малює зараз час.
У ній є правда, трохи болю й зорі,
І щось таке, що не забути враз.

І навіть коли світ стає не милий —
Вона іде крізь сутінки й дощі.
Така одна… і в цьому — її сила,
Її обличчя… сенс її душі…

01 травня 2026 р.

Знову холод пронизує тіло
Та злегка заважає думкам,
Де не глянь — всюди біло та мило,
Все ж миліше лишилося там.

В тім селі,(не кажу́,як зоветься),
У тій хаті, де річка та став,
Де над хвилями небо сміється,
Де зірки свої місяць купав.

В берегах тих, полях, у лісочку,
Що у квітах пахучих дрімав,
На дорогах,стежка́х,на горбочку,
Все я там…все я там…все я там…

27.04.2026.
Ганна Зубко

Ніч. Свіча. І саксофон.
Ллється блюз — хрипкий, як стон.
Трунок б’є у ніс — тепло.
Подих саксофона — тло.

Дим і мідь — єдиний тон.
Подих. Ніч… і саксофон
Блюз летить у вись, до зір…
Тягнуть почуття у вир.

Тихий дотик… світ без меж,
Вдих і видих… жар пожеж.
Ніч бринить, а час застиг —
В просторі чуттєвий здвиг.

В прірву тягне гіркота,
Потім знову — висота.
Зорі дивляться крізь скло —
Байдуже їм, що було.

Ніч несе у небо звук —
Хрип чуттєвий, серця стук.
Подих міді тягне нерв,
Лине нота без перерв.

Він торкає душу так…
Наче ставить вічний знак
Падаю у прірву — в блюз,
Де витають тіні муз.

Де є двоє — дим і мідь,
Поки небо ще горить.
Це не рефлексія — стон.
Світ ілюзій — саксофон.

Трунок. Дим. Свіча горить…
Стон і хрип — а світ мовчить…

01 травня 2026 р.

Одне й те ж,
все у буднях, все те ж,
Тільки в мене, чи ще так у ко́гось?
У вірша́х лиш пройтися до меж
Можу я, де зріє вже колос.

За стежо́к на папері рядки,
Де по звичці думки викладаю,
В спориші та сипучі піски,
Озираючись, там я ступаю.

Де ще бути мені, як не там,
Хоч у ві́ршах — у рідному краї,
Більш уваги віддам берегам,
У їх хвилі загляну безкраї.

Луг пахучий згадаю і брід,
Між черемух та верб біля гаю,
Загадковий болотами слід…
Ще багато чого пригадаю.

26.04.2026.
Ганна Зубко

На склі розтанув день прозорий,
і вітер грався в тишині,
як хтось невидимий і добрий
писав узори на вікні.

Сміялась кава в теплій чашці,
і дим тримався за краї,
а час згадав про свої пастки —
я легким став, як журавлі.

У жовтих вулицях поволі
бродили тіні без мети,
і світ здавався трохи болем,
що вміє лагідно цвісти.

А ти ішла — і ніби небо
спускалось ближче до землі,
і все, що вчора було “треба”,
ти розчинила у теплі.

І день, як птах на тонкій гілці,
завис між “було” і “тепер”,
і в цій простій, живій дрібниці
щось обірвалось — я завмер…

29 квітня 2026 р.

Хочеш — з минулого я нині
Тебе ожиною вгощу́,
А чи суниць, що у долині,
В твої долоні покладу.

А хочеш — ці́лий фа́ртух яблук
Зберу з-під яблунь у саду,
А хочеш — той же са́мий фа́ртух
Горіхів повен натрясу.

Хочеш —візьму́ тебе за руку
Й вздовж берегами поведу,
Повсюду гідом твоїм бу́ду,
Про все цікаво розкажу́.

Ромашок, маків може хочеш? —
Покажу луг весь у квітках.
Мовчиш…Скажи чого ти хочеш?
Чому блукаєш в моїх снах?

26.04.2026.
Ганна Зубко

На кінчиках трав — кришталева роса,
І сонце п’є чай на моєму порозі.
У кожній краплині присутня краса,
І спокій розлитий у кожній дорозі.

Шепоче про щось золотистий листок,
Лоскоче за вушком пухнаста хмаринка.
Життя — це не тисячі довгих думок,
А ця неповторна, щаслива хвилинка.

Так просто і легко: вдихнути весну,
Почути, як серце у ритмі співає.
Я ніжність природи сьогодні вгорну
У спогад, що світлом мене зігріває.

24 квітня 2026 р.

Сьогодні дуже дивний день:
То сонце вигляне з-за хмари,
То дощик бризками піде,
І вітер крутить свої чари.

Прозоре небо, мов кришталь,
Просякнуте добром і світлом.
І враз — хтось перемкнув деталь,
Стемніло небо, стало грізним.

Іду крізь цей мінливий світ,
Де кожна мить — нова картина.
Сміється серце і щемить —
Мабуть, погода в цьому винна.

Та в цій мінливості проста
Є правда — світ живе й вирує.
Міняє барви кожну мить,
В нім світло в темряві пульсує.

І я ловлю цю змінну мить,
Як подих неба в кожнім русі.
Світ дихає — живе, не спить.
І я у ньому. З ним у пульсі…

24 квітня 2026 р.