Живе на світі добрий блукач,
Постійних «перлів» шукач.
І мудрує, і дивує,
Зорі в небі всі рахує.

Йде в безмежжя світлих мрій,
У далеку путь мерщій.
І захоплює весь світ,
Мов багряний той зеніт.

Живе на світі хвацький блукач,
І часу, і мрій шалених шукач.
Шукає, шукає — знаходить,
І щастя до нього приходить!

Тож задуматись варто і нам, читачі,
Куди приведуть нас "власні ключі"!
20.06.2026, Івушка Моргентал

Музика надихає, музика ранить,
То ніжно підносить, то в вирій злітає.
Буває засмутить і сльози потоком
Та все, як завжди, обернеться уроком.
Чуттєвим на стезі музичній нелегко,
Та світло мелодій веде нас далеко.

Бувають нотки, мов подих душі
Що тихо бринять у вечірній тиші.
То смутком огорнуть, то крила дадуть
І все ж вони стежку в житті віднайдуть.
Тож чуттєвим на стезі музичній нелегко,
Та мелодія серця приведе нас далеко.

22.06.2026, Івушка Моргентал

1. Безмежжя простяглося в кілометри,
Ілюзії розвіялись в моментах,
Свого життя ми – режисери,
І глядачі своїх концертів.

29.05.2026, Івушка Моргентал

2. Тихоплин несе думки у далеч золотаву,
І огортає днину ніжністю ласкаву.
Вабить, вабить та не тліє,
Радістю він душу гріє.

19.06.2026, Івушка Моргентал

3. Осонцений простір милує і тішить,
Сонечко гріє і трішечки сліпить.
Промінчиком теплим торкається серця,
Мов художник пензлем малює безсмертя.

20.06.2026, Івушка Моргентал

Постійна туга за селом
Засіла болем в грудях,
Квітує літо за вікном,
А мені — поле, сонях.

Зелені й жовті колоски,
Волошки сині, маки,
І тим болотом хочу йти,
Й світанки зустрічати.

А та́кож бачити ту ніч,
Той місяць із зірками,
Гаї шумливі, поле й ліс,
Ходити берегами.

Брести між хвиль побіля верб,
Вдихати саду осінь …
Час береже те все, не стер,
За чим сумую досі.

З селом прощалась — сонях ріс,
Біля дороги, в полі,
Шумів, хитався верболіз,
Об берег бились хвилі.

17.06.2026.
Ганна Зубко

Вагони і рейки. Вокзал. Пасажир метушливий
По платформах снує, переносячи переносне,
Заклопотаний весь і на вигляд доволі щасливий
І в вагоні, мабуть, він дорогою теж не засне.
Що чекає його на кінцевій зупинці мандрівки?
Хто сумує за ним й щиро зичить удачі й добра?
Трохи заздрю йому, не тому що на ньому кросівки –
Невідомості заздрю, яку так смакує душа.

Коли посміхається він,
Мій маленький Ісмаїл
Я ще більше його кохаю
І в обійми його забираю.

Притискаю його,
Ніжно, багато цілую,
Та Прошу Бога,
Щоб світла була його дорога.

Щоб муслімом став,
Впустивши Бога в душу,
Щоб Іслам прийняв,
Який я йому поясню.

Щоб ангел крилом захищав від біди,
Куди б не вели його кроки,
І сонце світило над ним завжди
Крізь довгі й щасливі роки.

Він — батьківська радість, надія моя,
Найбільша у світі розрада.
Хай легким і чистим буде життя,
А посмішка — вічна награда.

І хоч колись ти вирастеш,
І не згадаєш ці миті,
Як ми двоє в одне сплелись —
Син і батько, в обіймах любові.

Похва́люсь світу та відразу
Про день щасливий, а чи мить,
Скоріш розка́жу і пока́жу,
Бо час на місці не стоїть.

Дивлю́сь, як хвиля камінь миє,
Торкаюсь моху, чебрецю,
Чи то сіріє, чи біліє
Криклива чайка, не збагну.

На гай із кручі погляда́ю,
На тиху річку і село,
На рівне поле, що до краю
Все дуже рясно зацвіло́.

Вертає вітер мов до тями
І шепіт верб та осоки́,
До озерця́, струмочка гляну
Та відшукаю всі стежки́.

Повз осокори та калину,
Звідкіля́ щебет доліта́,
Тягнучи́ ноги, гну́чи спину,
Іду, де молодість пройшла.

15.06.2026.
Ганна Зубко

В шикарній зелені усе,
Все у квітковім розмаїтті,
Десь вітер ягоди трясе,
Дощем дороги десь политі.
Політ пташиний, передзвін,
Хоч зрідка — щебет усе ж чути,
Світанком лине з берегів,
Більш не дає заснути.
Не часто — місто не село,
Природа справжня де і тиша,
Перед очима знов лягло
Широке поле… Не залише
Усе те пам'ять, не зітре́,
Думки про нього не розвіє,
Безцінне, серцю дороге,
Що ним живе, радіє.

15.06.2026.
Ганна Зубко

У ніжності ночі, у сяйві зірок,
У тиші безмежжя життя твоїх строк,
Лунає симфонія, мов голос душі,
Що просить людину почути її.

І серцем відчути, і шлях той знайти,
Крізь бурі й тривоги до себе прийти.
Заслухатись в музику серця свого
І більше не втратити в світі його.

У ніжності ночі, у сяйві зірок,
У тиші безмежжя життя твоїх строк,
Лунає симфонія, мов голос душі,
Закликає люб’язно: «Почуй же її».

15.06.2026, Івушка Моргентал (Благовіщенська)

Летять вітри крізь павутину ліній,
Твій силует зникає у дощі.
Лягає ніч, як сивий, тихий іній,
На дзеркало розбитої душі.

І за хвилиною біжить хвилина,
Рахують кроки відчаю й межі.
Знесе минуле із хвилин лавина —
І ми тепер — далекі і чужі.

Вже гаснуть зорі, захололі, дальні.
Час сиплеться з долонь, немов пісок,
Лишаючи уламків слід дзеркальний.
А серце — на шматки. Зупинка. Крок…

15 червня 2026 р.