Придивись до природи,
Вона завжди живе.
Вона не знає погоди,
І не помічає лихе.

Квітки розквітають знову і знову,
Як тому прийде час.
Як і ти проживають зимову холоду,
Не кажуть «Я згас»!

Час і насправді живе,
Він лікує, стирає, прощає.
І навіть коли все зів’яле,
Він шепоче: «Життя не минає».

Будь стійким до часу життя,
Він ліпить долю поволі.
Все, що приходить – не марно,
Навчає тебе розквітати.

Будь закоханим в людей,
В яскравий світ навколо тебе.
Шукай захоплених очей,
В яких побачиш тільки себе.

Квітки розквітають на світанні,
За ними й мої почуття.
Все роблю на одному диханні,
Забуваючи що таке метушня.
І природа довкола вʼюнка,
Дає світлість моїм почуттям,
Коли вона така гарна, дзвінка,
Дає поштовх всім балачкам.
Та в мені стихає вулкан,
Як на серці розтанули хмари,
Та на дворі спадає туман,
І на полі розцвітають тюльпани.

Ти все ще в моєму житті,
Ідеш поруч зі мною, кохана.
Кожен дотик твоєї душі
Я у серці своїм відчуваю.

Розмовляю з тобою повсякчас,
Доторкнутись до тебе бажаю,
Тільки посмішкою на устах,
Ти бажання моє зустрічаєш.

А коли я не знаю, як бути,
Обсідають тужливі думки —
Я поради твоєї чекаю,
Сум я свій тобі повіряю.

Ти і Там, Ти і Тут – я це знаю.
Бо для мене, кохана, ти є:
Світлий промінь, що зогріває
Одиноке життя моє.

Яке щастя, що разом ми були,
Що по долі зійшлися стежки,
Наші погляди не розминулись…
Я кохаю тебе, як завжди.
23.09.25

Змішались дим, туман і порох,
Ними ж розбуджені думки,
Нові ідеї знову в творах,
Знову рядки, рядки, рядки.

Розвіявсь дим,
туман — росою,
Розлігся порох на кущах,
І новий вірш уже зі мною,
І я у нім, в його рядках.

А там: і бджоли поміж квітів,
І різновидий вітерець,
Світанком схід може горіти,
Може щипати морозець.

Там і стежки, там і дороги,
Зірки на небі й поміж хвиль,
Мої там ходять, бродять ноги,
Часу́ не тратячи і сил.

02.05.2026.
Ганна Зубко

Не нажати на межах трави́,
І садком не пройтися між цвіту,
Не набрати з криниці води…
Не вернутися в те, що прожито.

В мої очі світанок дививсь,
Мили ро́си нераз босі ноги,
Сумувала, як вечір журивсь,
Опускаючи тінь на дороги.

Роздивлялася місяць, зірки,
У свята́ хату зіллям вбирала,
Брала зрілі до рук колоски,
Стиглі вишні, яблука рвала.

Проводжала й стрічала птахів,
Також сонце уранці й підвечір,
День дивився, зі мною радів,
Хоч влягалася втома на плечі.

02.05.2026.
Ганна Зубко

Чому щоразу одне і те саме?
Чому ти знову пішла у тінь?
Чому мою біль ти не хочеш бачити?
Чому твоя поміч — лише коли вигідно тобі?

​Я з останніх сил стараюсь для вас,
А у відповідь чую: «Я піду від вас…»
«Я більше не можу, я хочу на волю,
Від сірих обов’язків і від долі».

​Навіщо тоді ми це все будували?
Навіщо обітниці Богу давали?
Навіщо любити, навіщо слова,
Якщо втеча — це відповідь головна?

​Так, я не ідеальний, я добре це знаю,
Я ради сім’ї себе вщент ламаю.
Змінююсь важко, день за днем,
Я через терни до світла йду вперто.

​Але це не стається за мить, за хвилину,
Потрібно чекати, не будувати стіни
Не можна лише вимагати й душити,
Потрібно і власну гординю лишити.

​Зміни себе, свій характер, свій спокій,
Зроби до терпіння хоч крок неглибокий.
Бо дім — це робота обох, а не гра,
Коли одному тікати пора.

Пройдуся вулицею в тиші,
На самоті в вечірній час…
Десь лине спів пташок у тиші,
Мов ніжний відгук поміж нас.

Пройдуся вулицею в тиші,
Повільно, як ніколи йду…
В думках гублюся тихо й ніжно,
Мов у вечірньодалекому саду.

03.05.2026, Благовіщенська

​Нас народили, в світ широкий випустили,
З батьківських гнізд у вільний лет відпустили.
Ми теж побрались, діток народили,
У всесвіт власний крила їм відкрили.
І так століттями — незмінне коло,
Але навіщо ми прийшли у долю?
​Навіщо все це нам? Яка ціна?
І що отримаєм, коли прийде весна?
У чому сенс? Невже лише в продовженні,
В безкінечних днях, у муках і народженні?
Невже щоб радість краплями збирати,
Чи все життя у праці проминати?
​Шукати щастя на Землі гріховній,
Чи будувати капітал у скрині повній?
Навчатись, вчити, книжками горіти,
І просто так — поміж ділами — діток народити?
Невже це все? Лиш видих і обман?
Невже життя — порожній, злий туман?
​Дайте відповідь: навіщо я з'явився?
Для чого в цьому світі опинився?
Навіщо я існую, пишу і живу,
Чому крізь терни до зірок пливу?
Навіщо? Навіщо? Навіщо?

Цифри завмерли в холоді скляних вітрин,
Хтось натиснув важіль з кам’яних глибин.
Рахунок на межі — де борг і божевілля,
Мов небесний улов, що вислизає крізь зусилля.
​Я відкриваю екран — не вірю цифрам пустим,
Це послання кораблям, що стали чужим.
Таємна сума диктує фінал цієї гри,
Де кінці з кінцями зводять далекі світи.
​Там, де риса підведена владною рукою,
Цей хиткий баланс позбавив мене спокою.
Золото капає в прірву нічних діадем,
Статус змінює суть відпрацьованих тем.
​Лінії коду плетуть павутиння інтриг,
У краплі пластику згас людський крик.
Незрима милість впала на дно гаманця,
Життя — політ сталевого в вітрі листа.
​Можливо, це збій у сплетінні мереж,
Або розплата за правду, що не має меж.
Стрілка тремтить, обираючи вільний маршрут,
У банку часів нас більше не ждуть.
​Але спалахне світло на звороті дня,
Ця загадка нині — доля моя.

Ну і що?
Так, я люблю завзято грати.
Ну і що?
Аніме — мій світ крилатий.
Ну і що?
Я мусульманин, це мій стан.
Ну і що?
Я іншим був, ніж ваш план.
Ну і що?
Хіба я маю ставати у чергу до рамок?
Ну і що?
Я сам будую свій внутрішній замок.
Комусь не подобається мій портрет?
Дивіться повз — у мене свій сюжет.
Ну і що?
Я змалку бачив світ інакше,
Крізь білу пелену — життя справжнє.
Я в серці ніс добро, як чисте світло,
Чекав, щоб і в душі чужій воно розквітло.
Чому ж навколо стільки зла й отрути?
Тепер я можу нарешті збагнути:
Це тому, що люди віру втрачають,
І Бога в серцях своїх не відчувають.
Я не зламався під вагою дивних поглядів,
Добро — це щит мій серед тисяч доводів.