На верхньому поверсі купола з пари,
Де дах протікає сузір’ям Тельця,
Господарка зранку пригладжує хмари,
Яким тут немає ні краю й кінця.
Вона маринує у банках озони
І чистить вітрами повітряний пух.
У неї в вітальні — сумують сезони,
Їх шепіт лягає й захоплює дух.
Там замість фіранок — розвішані тіні,
А замість плити — блискавиці вогонь.
Її пилосос у німому тремтінні
Засмоктує зайвий пилок із долонь.
У шафі, де моль доїдає веселку,
Бо шовк і бавовна — це надто земне,
Вона до обіду знаходить виделку,
Щоб з’їсти щось світле і дуже нудне.
Коли ж стає сумно від тої зневаги,
Вона надягає важкі чобітки,
Щоб хоч на хвилину знайти рівновагу,
Відчути, як тиснуть на плечі віки.
Та тільки-но падає світло з-за хмари,
Розбивши об землю реальності щем,
Усі, хто сміявся, забули про чвари,
Шукають притулок під неба плащем.
Вони витирають об хмару калоші,
Питають, чи є тут хоч трохи стільців.
Приносять з собою проблеми і гроші,
Хоч тут не приймають таких папірців.
Господарка чаєм із сонячних блисків
Напоїть усіх, хто боїться землі.
Вони ж роздивляються сяючі бризки,
Шукаючи вихід у сивій імлі.
— Як ви тут живете? Тут стіни прозорі,
Тут крісло зникає, довкола вода…
— Ви бачите стіни там, де їх немає, —
Всміхається тихо: — Яка ж це біда?
Вона їх приймає — наївних і босих,
Хоч місця немає для їх вантажів,
А вранці витрушує скарги і сльози,
З невидимих оку гірких муляжів.
Іронія в тому, що трон — це видіння
Із подиху, світла й тонких павутин,
Та тільки розсиплеться світ без спасіння —
Всі знову рушають до хмарних гостин.
03 травня 2026 р.
