Парк змінився, немов почужів,
Час торкнувся, наче картини,
Колись дихав природою, жив,
А тепер — під впливом людини.

Там росла кропива́ серед трав,
І найдовше сніг там валявся,
За мольбертом художник стояв
Та уважно красу роздивлявся.

Ані ліс, ані гай — острівець,
Не водою — асфальтом обвитий,
І коронне його під кінець —
Вміє осінню заманити.

В свій приємний та тихий куток,
Вкритий золотом вищої проби,
Парк — відрада, повітря ковток
Для чиєїсь миті свободи.

27.06.2026.
Ганна Зубко

Парк змінився, немов почужів,
Час торкнувся, наче картини,
Колись дихав природою, жив,
А тепер — під впливом людини.

Там росла кропива́ серед трав,
І найдовше сніг там валявся,
За мольбертом художник стояв
Та уважно в красу ту вдивлявся

Ані ліс, ані гай — острівець,
Не водою — асфальтом обвитий,
І коронне його під кінець —
Вміє осінню заманити.

В свій приємний та тихий куток,
Вкритий золотом вищої проби,
Парк — відрада, повітря ковток
Для чиєїсь миті свободи.

27.06.2026.
Ганна Зубко

Парк змінився, немов почужів,
Час торкнувся, наче картини,
Колись дихав природою, жив,
А тепер — під впливом людини.

Там росла кропива́ серед трав,
І найдовше сніг там валявся,
За мольбертом художник стояв,
Наче вперше в красу ту вдивлявся.

Ані ліс, ані гай — острівець,
Не водою — асфальтом обвитий,
І коронне його під кінець —
Вміє осінню заманити.

В свій приємний та тихий куток,
Вкритий золотом вищої проби,
Парк — відрада, повітря ковток
Для чиєїсь миті свободи.

27.06.2026.
Ганна Зубко

Пече сонце, безжально пече,
Вже на мінімумі сили,
Буде щастя, коли зайде́
За ліси, небосхили.

І ого́рнуть сутінки-тінь,
Мов туманом, приємно, ніжно,
Сон навіє на втому лінь,
І розслабить повільно ліжко.

Заколише, вбаюкає ніч,
До світанку зніматиме втому,
Потім сонце, як доменна піч,
І так знову, і знову…

29.06.2026.
Ганна Зубко

Не ходила по па́рку давно,
В якім році була́ — не згадаю,
Та часу́ вже немало спливло,
Тож упущене наздоганяю.

Вздовж, упо́перек ним я пройшла,
До кремезних дубі́в тулилась,
Одиноку березу знайшла,
Що між сосен губилась.

Дав змочити долоні фонтан,
Й густі крони ховали від спеки,
Поблизу́ хтось з птахів щебетав,
Відзивався інший здалека.

Зміни внесли до парку роки,
Що як острів посеред асфальту,
Й внесу вигляд його у рядки
І фантазію небагату.

І родзинку — басейн-озерце́,
Його лебедине диво.
Вітер листя у воду трясе,
Що злегка́ пожовтіло.

25.06.2026.
Ганна Зубко

Не рахую давно вже зіро́к,
Не цікаво, зізна́юсь, одній,
Стоїть досі,(без нас вже),місток,
Наші лавочки в па́рку пусті.

Ходжу всюди минулим одна,
До деталей усе огляда́ю,
Жаль, природа не все зберегла,
В її пам'яті й нас вже немає.

Поміж лип всі змужнілі дуби,
Вздовж ялинки стрункі край алеї,
Височать на могилах хрести…
Не ступала я біля твоєї.

Гіркі сльози тримаю в очах,
Не показую біль свій нікому,
Все ж радію я потай у снах,
Коли посмішку бачу знайому.

Якби голос почути зблизька́,
Чи здаля ти зміг би гукнути…
Веде стежка в глиб па́рку вузька,
Де по то́бі я зможу сплакнути.

25.06.2026.
Ганна Зубко

Він рахував хвилини самоти.
А кожен крок розлукою болів.
Розсипались невидимі мости,
Що час колись між ними спорудив.

Вона ховала очі від дощу.
Він у юрбі шукав її сліди,
Але образи й гіркота плачу,
Мов запеклися в серці назавжди.

Минали роки — і росли міста,
Вона вже іншим дарувала сміх.
Та в спогадах — та сама висота,
Де перший сніг летів, неначе гріх.

Він будував кар’єру і життя,
Гортав обличчя, ніби сторінки.
Та в тиші, серед буднів забуття,
Він пам’ятав тепло її руки.

Одного дня у натовпі метро,
Серед чужих облич й німих очей,
Зустрілись погляди — і світло знов…
Немов і не було крихких ночей.

Поглянули — і заніміла мить,
Слова летіли у холодне скло.
Кохання втрачене іще болить,
І ніби тих років і не було.

Вона всміхнулась тихо: «Ну, привіт…»
А він кивнув, неначе крізь туман.
І кожен знов пішов у свій політ.
А в серці — незагоєний обман…

20 червня 2026 р.

Люблю бувати на вокзалах.
Отут життя своє снує,
Як павутину у підвалах,
Звичайний мир, проста громада,
Яка дає країні ладу,
І без якої світ не є
Самодостатнім, досконалим,
Зухвалим, вдалим і повсталим,
Коли він голос подає.
Йдуть молоді і бородаті,
Тверезі йдуть, ідуть піддаті,
Веселі, злі, невинуваті…
І винуваті також є.
Я їх люблю. Не знаю навіть
За що їх можна так любить?
Яка між нами сила править,
Що серце в грудях так щемить?
Мені їх шкода? Ні, не шкода!
Мабуть, приваблює природа
Буття людського в час війни.
Як призвичаїлись вони
До цих тривог, до переїздів,
До сумом сповнених під'їздів,
До днів народжень і до смерті,
До спогадів, що ще не стерті
У кожній пам'яті живій?
І всякий, хто отут товчеться,
Себе боронить, не здається
І, може, мріє про ту мить,
Яка усіх благословить.

Вечірня тиша сплітає мрії з теплом
Тихесенький вітер шепоче за склом.
І зірки блищать у чарівному небі,
Де світлі надії живуть лиш для тебе.

Вечірня тиша загубить печалі,
І ніжно обійме серце вуаллю.
Вечірня тиша пробудить любов,
І ніжністю вкриє доріженьку знов.

20.06.2026, Івушка Моргентал