Ллється проміннями срібло у прірву глуху,
Лагідно треться смичок об тремтливу струну.
Музика лине, і час уповільнює біг,
Місячний промінь упав на замерзлий поріг.

Свічі згасають, і тіні повзуть по стіні,
Спогад про літо ми топимо в синьому сні.
Простір стискається, небо стає як кришталь,
Звуки сплітають духмяну лавандову шаль.

Більше немає образ, тільки спокій і жаль,
Струни тремтять, і зникає тривожна вуаль.
Серце застигло, і погляд твій гасне в пітьмі,
Вітер свій подих дарує забутій зимі.

Холод пронизує простір, неначе вода,
Раптом мене окликає співуча струна…
Я обертаюсь — та поруч нікого нема,
Тільки у темних кутках задихається тьма.

12 липня 2026 р.

Розмова тиші поміж нами —
Це не мовчання, не застій.
Це шепіт, тканий вечорами,
Прозорий, легкий і святий.

Коли слова немов завада,
І голос — зайвий у пітьмі,
Ми тишу п’ємо, як відраду,
У безумовній глибині.

Там кожен погляд — ніби фраза,
Зітхання — крапка у рядку.
Застиг весь світ. Є ми… й мовчання.
І тиша… ноту шле м'яку…

11 липня 2026 р.

Липневий вечір… За містом тиша…
Так тихо, що чутно як в траві
Шарудить маленька миша…

Чутно як дзищить вгорі комар –
Розглядаю небо, що ще не зоряне,
Але й без купчастих, темних хмар…

На лоні природи, свідомість відкрита –
Розглядає саму себе гармонійно,
І вбирає спокій – як воду жито…

Любов — це тільки увертюра
Перед виставою життя.
Любов як спалах промайнула,
І час настав для сприйняття.

Шторми, негода, сонце, спокій —
Усе минає у житті.
І в цій борні, щодня жорстокій,
Хтось поруч йде в твоїм взутті.

Любов — страждання й насолода,
І в їхнім вирі — знову ти,
Вона дає нам лиш нагоду,
Усе гріховне відвести.

Життя, як метроном щоденний,
Карбує кожен новий крок,
То спалах пристрасті шалений,
То біль від болісних думок.

Зв’язок із рідною душею —
Це найскладніше у житті:
Іти під бурею однією,
Не залишитись в самоті.

Не вір тому, що все так просто,
Не вір облудливим словам.
Серця відкрийте для любові,
І щастя посміхнеться вам.
01.07.2026

Я все там, в тім селі,
Що уздовж біля річки,
Думки й ноги мої
Біля верб та кринички.

Ходять мокрим піском,
Й по сухому ступають,
По долині з горбом,
По дорозі до гаю.

Полем, між колосків,
Будуть йти без зупину,
Поміж трав, чебреців,
Аж до са́мого тину.

У дворі, біля хати,
По стежині до саду…
Собі болю завдати
Тепер мушу за зраду.

29.06.2026.
Ганна Зубко

Ще світанок — в душі
Уже смуток гуляє,
Хоча поряд в кущі
Тихий щебет лунає.

Промінь. Сірі шибки́,
Политі дощами,
Корінь смутку якби́
Не зріс між думками.

Свіжість вітру в вікні,
Коридорі, кімнаті,
І вже смуток в душі
Починає вщухати.

День світанок жене,
Наступає на п'яти,
Сонце теж не святе —
Взялось ро́су спивати.

Й вітер краплі ті п'є,
І вологу ту сушить,
Всім, хто рано встає,
Пробачати день мусить.

04.07.2026.
Ганна Зубко

Я все там, в тім селі,
Що уздовж біля річки,
Думки й ноги мої
Біля верб та кринички.

Ходять мокрим піском,
Й по сухому ступають,
По долині з горбом,
По дорозі до гаю.

Полем, між колосків,
Будуть йти беззупину,
Поміж трав, чебреців,
Аж до са́мого тину.

У дворі, біля хати,
По стежині до саду…
Собі болю завдати
Тепер мушу за зраду.

29.06.2026.
Ганна Зубко

Що означає жити?
Мабуть це – відчувати.
Інколи це – радіти,
Інколи – ще й страждати.

Жити – бути в моменті,
Вміти ним володіти.
В кожному конкуренті
Друга свого вглядіти.

Жити – щиро любити
Людство, людей окремих:
Радісних і забитих,
Різних – нерідних, кревних…

Жити – любити тіло
І своє і партнера,
Легко приймати й сміло
Насолоду Венери.

Наші тіла чудесні,
Думки егоїстичні:
Хтиві і доброчесні –
Завжди оптимістичні.

Правил життя немає –
Ця гра завжди мінлива:
Як дров не наламаєш,
Матимешся щасливим.

Наше життя – кохання,
Туга й жага смертельна.
Наше життя – вітання
З радісним і пекельним.

Я вдячна долі за усе безкрає й миле:
За степів безмежжя і блакитне небо,
За тихий вітер, що колосся колихає,
І за надію, що ніколи не вмирає.

За сонце, що яскраво світить вдалині,
За роси перші на ранковому крилі,
За спів пташиний, чистий і дзвінкий,
За кожен день, мов подарунок дорогий.

Я вдячна долі за усе, усе,
За душу, що завжди цвіте!

08.07.2026

Я вдячна долі за усе безкрає й миле:
За степів безмежжя і блакитне небо,
За тихий вітер, що колосся колихає,
І за надію, що ніколи не вмирає.

За сонце, що яскраво світить вдалині, За роси перші на ранковому крилі,
За спів пташиний, чистий і дзвінкий,
За кожен день, мов подарунок дорогий.

Я вдячна долі за усе, усе –
За душу, що завжди цвіте!

08.07.2026, Івушка Моргентал (Благовіщенська)