Злегка постукав дощ в вікно,
Дихнув на шибку вітер,
І тільки їм не все одно
Хто намочив, хто витер.

Дощ стука далі, вітер дме
На дерево брунькасте,
Та листям, жаль, не шелесне́,
Не виросло пока ще.

Зате трава росте, спішить,
Десь цвіт вінками сплівся,
А час спішить, іде, летить,
І знову день подівся.

17.04.2026.
Ганна Зубко

Не криви більш душею в мій бік,
Вже уко́тре прошу́, заклинаю,
Не лякай, не тривож ти мій світ,
Я ж до тво́го нічого немаю.

В його небі птахів переліт,
Крик зозулі в зеленому гаї…
Він такий, трохи інший мій світ,
Не чіпай, я ж твого́ не чіпаю.

Спів у твій неохоче летить,
Не торкається снів твоїх хвиля,
У моєму ж — міняється вмить
Хмара чорна, стає синя-синя.

В моїм світі співають вітри,
З очеретом шепочуться верби…
Відрізняються наші світи,
Зруйнувати мій хочеш ти,стерти

Не тривож більш,благаю,мій світ,
В нім живу, як умію, як знаю,
А чи жду знов птахів переліт,
А чи в інше у щось поринаю.

Уявляю, як в осінь зайду́,
Її листя в долоні піймаю,
Та зустріну там знову журбу,
До якої претензій немаю.

Не лякай, не тривож ти мій світ,
Він ранимий, як пташка, благаю!
Бо такий, і немало вже літ,
І міняти його не бажаю.

19.04.2026.
Ганна Зубко

Не криви більш душею в мій бік,
Вже уко́тре прошу́, заклинаю,
Не лякай, не тривож ти мій світ,
Я ж до тво́го нічого немаю.

В його небі птахів переліт,
Крик зозулі в зеленому гаї,
Він такий, трохи інший мій світ,
Не чіпай, я ж твого́ не чіпаю.

Спів у твій неохоче летить,
Не торкається снів твоїх хвиля,
У моєму ж — міняється вмить
Хмара чорна, стає синя-синя.

В моїм світі співають вітри,
З очеретом шепочуться верби…
Відрізняються наші світи,
Зруйнувати мій хочеш ти,стерти

Не тривож більш,благаю,мій світ,
В нім живу, як умію, як знаю,
А чи жду знов птахів переліт,
А чи в інше у щось поринаю.

Уявляю, як в осінь зайду́,
Її листя в долоні піймаю,
Та зустріну там знову журбу,
До якої претензій немаю.

Не лякай, не тривож ти мій світ,
Він ранимий, як пташка, благаю!
Бо такий, і немало вже літ,
І міняти його не бажаю.

19.04.2026.
Ганна Зубко

Злегка постукав дощ в вікно,
Дихнув на шибку вітер,
І тільки їм не всеодно
Хто намочив, хто витер.

Дощ стука далі, вітер дме
На дерево брунькасте,
Та листям, жаль, не шелесне́,
Не виросло пока ще.

Зате трава росте, спішить,
Десь цвіт вінками сплівся,
А час спішить, іде, летить,
І знову день подівся.

17.04.2026.
Ганна Зубко

Прошу я легкості, як дотик вітру,
що розплітає тишу між гілок.
Щоб день ішов неспішно, не в зневіру,
а просто в радість — тихий, теплий крок.

Щоб у руках трималась кава ранку —
маленьке сонце тихе і без слів.
І щоб душа, не знаючи обману,
ловила щастя в простоті хвилин.

Нехай сміється небо без причини,
і хмари пишуть казки на льоту.
А світ несе, як в першу мить людини —
в долонях теплих світло й доброту.

23 квітня 2026 р.

Не озираюся назад,
Там дощ розмив усі дороги,
Змиває з серця тихий чад,
І сонце сушить слід вологи.

Минуле — мов сипуча сіль,
Що вислизає крізь долоні.
У ньому радість і та біль,
Що довго ще пульсує в скроні.

Там попереду — висота,
Ельбруса велич у скорботі.
Дзвенить повітря, мов струна,
Обірвана в стрімкім польоті.

У кожнім подиху моїм
Моє майбутнє — у цій миті.
Лечу за обрій разом з ним
Крізь дні, які ще не прожиті.

22 квітня 2026 р.

Застряг ти між двома світами —
між розумом й мовчанням мрій.
Один гукає: «Йди в кохання»,
а інший впевнено: «Не смій».

Та ти завмер на роздоріжжі,
минають дні — і час не жде.
І шанс, що грівся біля серця,
немов вода із рук іде.

Він ще торкнеться на прощання
тепла твоїх тремких долонь.
І зникне, повз твоє мовчання,
і забере собі вогонь.

А ти стоїш, мов стовп, між ними.
Імла стирає все живе.
І те мовчання, що між нами,
не проросте і відійде…
________________________________________
На тебе довго я чекала.
Обабіч мене теж світи.
Надію марно годувала,
щоб поруч із тобою йти.

Тобі світила, мов зірниця,
крізь тріщини твоїх мовчань.
Та скільки серце може битись
об лід, що не дає звучань?

І там, де мрії не дожили,
не залишилося тепла —
зібрала все, що відболіло,
і тихо з простору пішла.

Ти ще в мені. Це не стихає.
Бо вийти — це ще не піти.
Я в тиші, що не відпускає
від нездійсненної мети.

Поки твої в мовчанні межі —
мій шлях не став коротшим, ні.
Я просто вийшла з твого часу.
А ти залишився в мені…

21 квітня 2026 р.

Чому ж ти, гіллячко, поникло?
Куди ж ті силоньки поділо?..
Вітри гуділи, дощ шумів —
І сум дібров не відступив.

Чому ж ти, гіллячко, поникло?
Куди ж ту радість ти поділо –
Де шелест листячка твого?
Де стукіт сердечка мого?

21.04.2026, Івушка Моргентал (Благовіщенська)

Допоки ми разом — тримаємо світ,
На камені гострому — спільний наш слід.
І кроки до прірви, як нитка тонка,
Рятує лише твоя тепла рука.

Нас вітер хитає, під нами пітьма,
Вібрує в ній тиша, тремтить глибина.
Та ми балансуємо в кожному дні,
Бо ти у мені, а я — у тобі.

Тримай мою руку — відпустиш на мить,
Надія кришталем об скелі злетить.
Здригнешся від страху — нема нас обох,
Зірвемося в прірву під гуркіт епох.

Ми — виклик для долі та сірих пустот.
Тримай мою руку. Не бійся висот.

18 квітня 2026 р.

Ну досить вже цієї печалі,
Гіркоти напилась я сповна.
То є інший бік життя-медалі,
Хоч лишає інколи вона.

Крізь біль навчилася сміятись,
На межі стояти — не здаватись.
Крізь біль навчилась підійматись,
Щоранку новий День стрічати.

І хай в душі ще вітер виє,
І тінь тривоги не зника —
У серці віра тихо зріє,
Мов світло ранку крізь віка.

15.04.2026, Івушка Моргентал (Благовіщенська)