Я сам вибрав свій шлях, не оглядаючись назад,
Хоча стояли переді мною темні і страшні хвилі.
Не шукати легких доріг, не ловити чужих мрій,
Я йду своїм шляхом, навіть коли шлях той тяжкий.

Я бачив зламані мрії, я бачив впалих героїв,
Але не став я їхнім — я залишився живим.
Відчував кожен крок, не боявся падати,
Бо тільки той, хто зламається, перестає жити.

Сили не завжди даються без боротьби,
Я сам обрав, бо знаю: немає нічого без ціни.
І всі перешкоди, що мене лякають,
Лиш відшліфують мій дух, допоможуть йти далі.

Не зламають мене вітри чи темні часи,
Бо я вибрав цей шлях, і він є моєю метою.
Я йду вперед, і хоч би що було —
Я не здамся, бо це мій шлях, моя воля, моя правда!

Неприступні мої мури, як камінь і метал,
Вони не дають прориву, не бояться жодних змін.
Вітер не зламає, не зруйнує грозовий шал,
Бо в мене є стіна, що не паде, не буде зламана тінь.

За ними — моя воля, моя сила, мій страх,
Мої думки — як мечі, вони гострі і чисті.
Я не дозволю ніде прорости хибним шляхом,
Мої мури — це моє серце, це моя непокірна міць.

Вони не видно, але вони тут, як стійка фортеця,
Ніщо не проникне, ані зрада, ані біль.
Я збудував їх сам, своєю кров’ю й працею,
І вони стоять міцно, як небо, безмежне й живе.

Нехай бурі ревуть, нехай змії повзають,
Мої мури не дадуть їм жодного шансу.
Бо я не здамся, я не буду просити прощення,
Мої стіни — це моє ім’я, і вони будуть стояти завжди.

І хоч світ навколо руйнується в вогні,
Мої мури непохитні, як скелі на березі.
Я зберігаю свою правду, свою міць і свою віру,
Бо неприступними є мої мури, і вони захищають мене.

Не йди за всіма, не ставай у їх коло,
Не гнися під тими, хто зраджує слово.
Йди там, де дорога камінням встелилась,
Де вітер кричить, де загартувалась.

За всіма — це значить забути, хто є ти,
Залишити правду в болоті брехні.
Свобода не там, де всі кроки однакові,
А там, де ти сам за себе стоїш.

Хай зграя реве, хай кличе за собою,
Але в їхніх очах — порожнеча без бою.
Ти знаєш свій шлях, ти знаєш, що вартий,
Не згасне твій вогонь, не впадеш у темряву.

Не йди за всіма, будь гострим, як лезо,
Хоч шлях цей тернистий, хоч буде нелегко.
Але краще стояти одному в вогні,
Ніж втратити себе в чужій тишині.

Вже днем своїм весна вітає,
У нім помріяти б — так ні,
В життєвім списку мрій немає,
Дні, мов, проспівані пісні.

Хоча б одну знайти, спіймати,
Та ні, вже мрія — дивина,
Я — сторінки перегортати,
Є мрія-зАкладка одна!

Дорога дальня повз тополі,
Місцями курява стовпом…
Я дуже вдячна буду долі,
Якщо зустрінуся з селом.

12.03.2025.
Ганна Зубко

Вже днем своїм весна вітає,
У нім помріяти б — так ні,
В життєвім списку мрій немає,
Дні, мов, проспівані пісні.

Хоча б одну знайти, спіймати,
Та ні, вже мрія — дивина,
Я — сторінки перегортати,
Є мрія закладка-одна!

Дорога дальня повз тополі,
Місцями курява стовпом…
Я дуже вдячна буду долі,
Якщо зустрінуся з селом.

12.03.2025.
Ганна Зубко

Сходить сонце над горою
І соловей співоче пісню
А милуюся тобою
В глибині сірого лісу

Цей ліс, в душі моїй
Про нього не знаєш навіть ти
В лісі цьому, стільки мрій
Але здійснити їх не зможу

Як часто ми шукаємо те, що насправді біля нас
Як часто блукаємо в чотирьох стінах
Витрачаємо на пошуки, дорогоцінний час
Шукаємо якийсь скритий сенс в нудних піснях

Як часто ми ходимо кругами, тисячу разів
Як часто вимовляємо, не потрібні нам слова
І за день чуєм багато голосів
Але сенсу в них нема

Як часто ми пишемо вірші коханим людям
Як часто зізнаємось у власних почуттях
Задумайтесь над цим, будь ласка, я все віддам
Щоб Ви не заплутались у своїх же ланцюгах

В обіймах вітру,
з посмішкою сонця,
Під супровід
пташиних голосів,
Підходив день
до кожного віконця,
Не підійшов до мого,
не посмів.

За ним, як знав,
журба моя сховалась,
Дуже поранена душа її, болить,
Про те, що плакала,
нікому не зізналась,
Нема кому,
та й совість не велить.

Вітер війне
ще подиху краплину,
А сонця промінь
сльози обітре,
Та забіжить
в червону горобину
І жартома
в вікно моє моргне.

10.08.2023.
Ганна Зубко

П’яний вітер пісню виє.
Лине пісня до небес.
Я сьогодні зрозуміла,
В світі не бува чудес.

Не буває так, що двоє,
Втративши свою любов,
Один одного зустрівши,
Полюбити зможуть знов.

кривавий спід ряднА
яким
нас доля накриває досхочУ свогО
триває в пам’яті моїй
щонОчі
проти мой’ї волі
і душі
задушеної домовиною всього
що мало збУтися
та було невідомим світу сього чАсу
що перевернутою картою падЕ
на столу розіп’яте полотно
показуючи накінець мій жереб ниций
в час нічний
нічИєю рукОв
крізь
безпросвітній морок біль і сморід безнадії
небіжчика
без руху
ув могИлі
залИшеного
всіми і навсЕ
на дні
де день
тебЕ не знАйде
і сонця вітер не продмЕ
сьогО триклятого кожУха небуттЯ
що не дає поворухнуться і подумать
як спинИть сльозу
та розпач
розпростЕртого
закОпаного тіла
всі атоми якого
відтепЕр свобідні
від свОй’ї участі в великому суцвітті
довкОла іскри відлетілої душі
яка світила світу
заки не поґасла

і нАщо се усе булО ?

комУ усЕ йсе трЕба бУло ?

триває чорна заметіль
співає ночі завірюха
я розпадаюсь
на окремі
атоми
–
цеґлинки
вертаю глині силу з-під землі
ліпИти щось новЕ
і ліпше
ніж був я
–
невдАчний
без путтЯ
й
здобУтків

щастИ тобі
О нововтілення
із глини після мене

в небесній синеві
знайдеться знов
для тебе
безтілесна порошинка
яка пройде з тобою стежками буття
хто зна’
а мо’ й посуне далі горизонти
а мо’ й не зможе
як і я
що жив собі от так
задУрно
не слухав дОкорів сумління
їв нАніч
й
зАтемна не спав
писав слова
позбИрані докУпи
суцвіття букв
і
потаємних смислів
тепер і цЕ всЕ розпадЕться в тлін
собОв нікОго не зачЕпит’
найбільш жалкую що мене ніхто не вчУв
ба і не спробував почУти
був зайнятий своїм
втім
як і я

скількОх я не почув
і діл їх навіть не побАчив
які ми схожі
ну
один в один
млинок все перемеле й зробить прОстим
прости мене
мій брат
твогО я Слова тАк і не почУв
і очі твОї мрійні не побачив
я кАюсь в сім грісі
і
як пустИй горіх
я на всі бокИ шкаралУпкорозлітАюсь
а тИ – живИ
пиши малюй вигадуй мрій співай твори чогО немА довкОла
і
може тИ
отОй
зарАди кОго
усе оцЕ затіяно булО
аби просіяти всю глИну
з атомів усіх
знайти ту нИточку
яка
крізь все-усе-усе прохОдить
і може виправдати нас
усіх помЕрлих
і
Ніч цю вічную спинИть
всіх знОву вИвести на світло
а раптом тИ – це сАме тОй
хтО зрОбить пережИте всіми нАми недарЕмним

ким тчЕться полотнО буттЯ ?
із ніжности
несправедлИвости
любОви
а
чОвник чОвґає собі
між прОмені оснОви
протЯгує попЕрек них
своЄ
таке і не-таке
зплітАє у однЕ
і
ряд-у-ряд готОвий

русалки сплять у темних водах Ночі
не бачить око рук їх ворожбИтських рух
ворошить вітер листя
і траву
і коси верб
занурених у воду

я ж
не говОрю сам з собОв
я мОлюся
тобі
о вкОтре
й не важлИво чи ти чУєш
нАс
менЕ
і їх
отИх
когО
і я не
чую
пОпри сЕрця стук
перед’останній