Колись дістанеш із шухляди
Фото ти моє.
Згадаєш, прожиті роки.
Згадаєш сміх і сльози мої,
бо ніколи тобі їх не забути.
Згадаєш посмішку і яскравий сміх.
І в серці твоєму цей спогад
Лиш біллю озветься.
І тільки з часом зрозумієш ти,
що ті роки для тебе
Щастям лиш були.

Поля, село, дворів багато,
А поміж них ріка текла,
Та стала молодь виїжджати
В міста із рідного села.

А те життя манило, звало,
Усіх приймала чужина,
І хтось лишався, зовсім мало,
Моїх однолітків нема.

Туди-сюди весь час каталась,
Земля чекала рук моїх,
Якби не їхала, зосталась —
Батьків доглянула б старих.

Світило б сонце, гомоніла б
У хвилях річка за вікном,
З криниці воду би носила,
Пасла корову за селом.

Під грядки землю обробляла,
Травневим тішилась садком,
Город би сіяла, саджала,
Косила б трави, десь — серпом.

Будило б сонце, півня голос,
Ступала б в вранішню росу,
В волошках жала б
зрілий колос,
В снопи в’язала б ту красу.

Удруге в річку, ні, не зайду,
Давно вже збігла та вода,
Не поверну те все, не знайду,
Відгомоніли ті літа.

01.08.2024.

Кружляють спогади птахами,
Тихі розмови з кимсь ведуть,
Ідуть стежками, берегами,
Услід за річкою пливуть.

Кортить в минуле повернути,
Пливти між хвилями в туман…
Нема вітрил, щоби підняти,
Є нікудишній капітан.

03.08.2024.0

Під сонцем ходиться,
між вітром,
Все ті ж дороги
і стежки,
Вслід бородатим
сивим дідом
Сум переслідує думки.

Втечу, сховаюсь
поміж снами,
Втомили, спокою нема…
Села нема,
нема там мами,
І я не я, мов нежива.

Повиснув холод,
пустка, стогін
В годинах тиші
поміж стін…
В уяві стеляться дороги
В село, до мами, в далечінь.

27.07.2024.

У кольорові гляну сни,
У сірі, чорно-білі,
В сади зеленої весни,
У осені дозрілі.

У цвіт черемухи пірну,
Кущів бузку край хати,
Красу минулого верну,
Ще б аромат піймати.

Клен замилує жовтий там,
В нього плечем зіпруся,
Сонних емоцій передам,
У вітер огорнуся.

Сни не тривалі, почала
У спогадах блукати,
Дорога знову повела
У сад, до річки, хати.

20.07.2024.

Спогади то є життя.
Для драми відкриття і закриття.
Спогади то є злиття минулого,
теперішнього і майбутнього.
Життя – інколи й розбиття, побиття,
викриття, кровопролиття.
Та тільки з часом, відліком годин,
століть, епохи.
Життя із розбиття, в чарівну квітку –
Розквітає.
З часом з напівжиття переростає в
Відкриття, пережиття, саморозкриття.
І ось тоді й починаються реалії життя.
Ти вдихаєш аромат його на
Повні груди.
І кожна квітка, хмаринка, пташки спів –
Стає кораблем.
За штурвалом якого стоїш ти!
З досвідом життя.
Шиттям якого нитки обираєш ти.
І візерунки у нас у кожного свої.
Інколи потрібно сповільнити рух,
щоб милуватися життям…

І знову замріялася я.
Так хочеться туди,
де збиті коліна і ціла душа.
Так хочеться туди, де мама,
ще не сива.
І тато жартома в обійми
Тебе огортає.
Так хочеться туди,
де з братом сперечалися і
Довго в машинки гралися.
Туди…
Де шалено по вулиці
Гайсала дітвора
А матусі з вікна кричали їм :
,, Діти, вам додому пора!”
І знову замріялася я.
Як хочеться туди, де ти,
ще зовсім дитя!

Ти, дівчинці, ці крила не ламай
Вона так довго їх ростила.
Зліпила із довіри і добра,
і крапельку любові положила.
В довіру додала тепла і ніжності своєї.
В добро поклала тишу і турботу.
А в крапельку любові –
всю душу віддала.
Ти, дівчинці, ці крила не ламай.
Додай їй сил для міцного політу.

Луна зазивала мене уночі.
Поглянь, дівчино, там зорі ясні.
Світять мов лав – сторі тобі.
Грають в мінорі, мелодії свої.
В ігропросторі із ними
сердце твоє співає.
Про кохання палке,
про його не вщухання.
Дівчино ,мила , там зорі ясні.
Грають для тебе мелодії свої.

Я Розповідь свою додам
На стрічці у фейсбуці.
З цілим світом радістю
Своєю ділюся.
Хай бачить кожний і читає
І серце він любов’ю надихає.
Та розповідь добром
До тебе озветься.
Заманить на мої вірші
І колисковою для тебе
Вони стануть.
У темній нічці, де уві сні
З тобою я і ти.