Не відкладай — ні слова, ані ласки,
Ні кроку, щоб ступити у цю мить.
Бо твоє «потім» — затверділа маска,
Що зникне, згодом згине, відболить.

Не відкладай — бо охолоне кава,
І чай загубить унікальний смак.
І те, що нині серце зігрівало,
У «потім» стане просто «аби-як».

Не відкладай — перегорить цікавість,
Затухне свічка в подиху вагань.
І день скінчиться, стихнуть дні яскраві
У череді нездійснених бажань.

Не відкладай — бо звичка обіцяти:
«Зроблю колись» — це клітка сталих днів.
Простіше мріяти, аніж почати,
Та важче жити серед цих жалів.

Бо потім — осінь стане за плечима,
Підступно час торкнеться сивини…
І ти згадаєш не про те, що встигла,
А про усе, що втратила — «колись».

01 квітня 2026 р.

Не говори, що ти кохаєш —
Я в це не вірю. Не кажи.
Що про кохання вірне знаєш,
Про жертву теж не говори.

Бо жертва — той у цьому світі,
Хто тихо тліє — не горить,
Той, хто у небі на орбіті,
У мріях без діянь летить.

Душа і досі ще кохає:
Неспокій вдень і бій вночі.
І до самих кісток проймає
Твій вовчий плач у тишині.

Твоє «люблю» — легкий туман,
Що тане й сліду не лишає.
А почуття твої — обман,
Який душею відчуваєш.

Допоки ти плекаєш его,
Поки у дзеркалі лиш ти —
Все, що ти робиш — тільки ехо,
Там не народжуються «ми».

31 березня 2026 р.

Розкололося серце на скалки,
Розлетілось, мов зграя шпаків.
Під ногами — дзеркальні уламки,
Скалки злих, відсторонених слів.

Все було — почуття, ніжність, сварки,
Пересуди, метання думок.
Починалося з легкої хмарки —
І замкнулась душа на замок.

Загубились у тиші розмови,
Що колись зігрівали серця.
Залишились слова, мов окови,
І стосунки дійшли до кінця.

Пам’ять тихо малює картини:
Ми веселі, щасливі — сім’я.
Простір стер із життя ці хвилини —
Наче сон серед білого дня.

Я збираю уламки поволі,
Ріжуть пальці, а серце мовчить.
Хоч у кожній розколотій долі
Ще надія маленька тремтить.

Кину скалки по небу — зірками,
Серця гострі уламки зберу,
Пригадаю все добре між нами,
Усміхнуся — і в завтра піду.

31 березня 2026 р.

Сама себе не розумію —
То слів чекаю, потім — ні.
Приборкати себе умію,
Та тільки вдень, а не вві сні.
Думки, буває, притягають
У душу тихий, ніжний щем.
Для чого? Я й сама не знаю.
Я б змила ці думки дощем.
Та дощ весна не посилає —
Лиш сонце, легкий вітерець.
Потроху вітер розганяє.
Нехай летять! Та хай їм грець!
Та тільки й вітер не лякає —
Думки мої в мені живуть.
Живуть і душу, й серце крають,
Кудись в незвідане зовуть.
Не буду їм я потакати,
Не буду їм назустріч йти.
А може, їх не уникати?
У невідомість все ж піти?
Піти туди, де мрії зріють,
Де дні щасливі, дивні сни.
Туди, куди ніхто не сміє
Й не хоче діяти і йти.
А я сама собі дозволю
І у незвідане піду.
Не відступлю уже ніколи —
Я йду. І щастя там знайду.
31 березня 2026 р.

У жінок років немає —
Скільки їй? Та хто це знає?
То вона — весна квітуча,
То, як блискавка, сліпуча.
То усмішка — світло й ласка,
І в очах — маленька казка.
То — як вихор неминучий,
Погляд грізний та колючий.
То беззахисна й тендітна,
Люба, мила та привітна.
То — вогонь, що не згасає:
Плаче, біситься, гасає.
В ній і ніжність, і стихія,
Власна логіка й надія.
Все у ній — без зайвих правил:
Що не робить — завжди права.
Вік? Та це формальність просто,
Все в житті у нас відносно.
Та вона завжди прекрасна —
Небезпечна, світла, ясна.
Загадкова, але сильна,
Духом цілісна та вільна.

30 березня 2026 р.

Коли з раю вигнали пару,
І змінили порядок їх денний,
Всі ми люди давно вже пізнали,
Хто злодій в тій казці буденній.

А що як Єва тікала із раю,
Може Адам їй збрид й надокучив?
Може сніжного холоду краю,
Її б голод не так сильно мучив?

Може яблуко привід для втечі,
І не було там змія спокуси?
Може давно вже зібрала всі речі,
Бо в клітці сидіти не мусить?

Бо вʼязниця, нехай і простора,
Із усіма земними дарами,
Все ж примусить мати покору,
Жити вічно під стома замками.

Ну а Єва хотіла на волю,
Нехай спрага і вбʼє по дорозі.
Нехай так ніж з екзистенціального болю,
Помирати на власнім порозі.

Та вона заселила планету,
То вона знайшла вихід із пастки.
Й залишається в архівах сюжету
Все ще злодієм власної казки.

Темна бліда зелена ______________________ Темная, бледно-зеленая
Маленька дитяча кімнатка ________________ Детская комнатка.
Бабуся така вже змучена _________________ Нянюшка бродит сонная.
“Спи засинай дитятко ”___________________ "Спи, мое дитятко".

В куточку – лампадка зелененька __________ В углу – лампадка зеленая.
А з неї – злоті промінчики _______________ От нее – золотые лучики.
Бабця над ліжечко схилена _______________ Нянюшка над постелькой склоненная…
“Загорну-но рученьки-ніженьки”___________"Дай заверну твои ноженьки и рученьки".

Сіла собі і забулася _____________________ Нянюшка села и задумалась.
Три промінчики впали засмучені __________ Лучики побежали – три лучика.
“Бабцю, ну що не розказуєш? _____________ "Нянюшка, о чем ты задумалась?
Кажи про с’ятого мучиника” ______________ Расскажи про святого мученика".

Три промінчика – один тонесенький ________ Три лучика. Один тоненький…
“Св’ятий мученик довго мучився___________ "Святой мученик, дитятко, преставился…
Закрий очка мій хлопчик ріднесенький _____ Закрой глазки, мой мальчик сонненький.
Св’ятий мученик вже й відмучився” ________Святой мученик от мученья избавился".

1983

Рушає вдолину стіною
Проваллям паде без жалю
Захопленням повним як груди
Сховає свій погляд в сльозу

Ногою розгорну той спокій
Замочу коліно в росу
Забуду що ранок бузковий
Не вийду на світло зі сну

Приснюся твоїми очима
Під серцем твоїм заболю
Знімію впаду очумію
Поволі зсумую і вмру

Забуду як день виглядає
Розсію надію просту
За сірим як небо сувоєм
Даю ніби повінь грозу

Повстане пісок колосковий
Пішевкою листя згорне
Задумливо і колисково
Остання хвилина зачне

Застане сухими устами
Почутий початок з’іншить

1987

Не моє серце
Очі не мої
Моя отрава
Мій червоний погляд

Затерплі пальці
О гіркий твій цвіт
Мій світ притрушує й
Все тоне в твоїм танці

У спухлі губи
Шепчу в шелест слів
Не зачерпну
Тобою зняту хвилю

Іду на дно
Запалений батіг
Куняю в зливу в
Розмерфеленій білизні

Закам’янію трісну і шубовсть
Лишаю слід
Не залишаю
Краю

Знайду
До тебе фіртку і
Прийду
Бо моє серце б’ється за тобою

1985

Пора вже йти
Слова вже склались
Все розумію
Чую сміх

Забава ясна
Як ніколи
Нікого далі
Всі без всіх

Порожній смуток
Все недійсне
І навіть більше
Слів нема

Лише зупинка
За обійстям
Без всього вартого
В сю ніч

Пора вже йти
Шукати знову
Така вже гра
Не чую сміх

1984