Плету вінок із то́го,
що зосталось
У пам'яті, наза́вжди б,
дав би Бог!
Із обережністю,
щоб де не обірвалось,
Щоби не зникло,
як в воді листок.

Із кольорів
сумних плету й веселих,
Гірчить полин,
мак тішить і чебрець,
В чиїсь руці
вина по вінця келих,
В чиїсь папір,
невтомний олівець.

Плету вінок під спів та у печалі,
Під шепіт вітру,
що на мить присів,
Рядки із пісні руки повплітали,
І ту мелодію, і клекіт журавлів.

28.03.2026.
Ганна Зубко

Плету вінок із то́го,
що зосталось
У пам'яті, назавжди б,
дав би Бог!
Із обережністю,
щоб де не обірвалось,
Щоби не зникло,
як в воді листок.

Із кольорів
сумних плету й веселих,
Гірчить полин,
мак тішить і чебрець,
В чиїсь руці
вина по вінця келих,
В чиїсь папір,
невтомний олівець.

Плету вінок під спів та у печалі,
Під шепіт вітру і далекий дзвін,
Рядки із пісні руки повплітали,
І ту мелодію, і клекіт журавлів.

28.03.2026.
Ганна Зубко

Чомусь не пахне уже дощ,
Ні літом, ні весною,
Не пахне осінню тако́ж,
Чи щось не так зі мною.

Не ріже очі білизна́
Із сніжного покрову,
Не умивається трава
Росою біля двору.

Не відчувається спориш,
Тверді стежки́, дороги,
Не реагують на „скоріш"
Уже повільні ноги.

Не тішить щебет вже чомусь,
Що доліта порою…
В своїй задумі обіпру́сь,
Бо щось не так зі мною.

27.03.2026.
Ганна Зубко

Ах, знаєте, останнім часом,
То все частіше смуток в скроні бʼє.
Як ретроград Меркурій з Марсом,
Як сонце тепле з обрію встає..

Я вся думками лину в мрію,
Я вся у підрахунку нових шанс.
Найгірше – то плекать надію,
Яка сильніше розриває нас.

Ах, знаєте, страшну ту силу,
Що розчинилась в всесвіті світів?
Згубили раю земну ми мрію,
І в пошуках його серед життів.

Чекай мене ти в нашім раю,
Якщо нам не судилося зустрітись тут,
Плекай наш спокій в тим магічним краю.
Нехай нас омине страшний небесний суд.

Ах, знаєте, як то болить і плаче
І нескінченний пошук сенсу того сну?
За кілька тисяч років, що то значить,
Чому не знаємо ми відповідь одну?

А може лише брехня нас там чекає,
І не існує раю серед хмар?
Хіба ж ця думка не лякає?
Що після нас залишиться лиш пар.

Ах, знаєте, останнім часом,
То все частіше смуток в скроні бʼє.
Як ретроград Меркурій з Марсом,
Як сонце тепле з обрію встає..

Я вся думками лину в мрію,
Я вся у підрахунку нових шанс.
Найгірше – то плекать надію,
Яка сильніше розриває нас.

Ах, знаєте, страшну ту силу,
Що розчинилась в всесвіті світів?
Згубили раю земну ми мрію,
І в пошуках його серед життів.

Чекай мене ти в нашім раю,
Якщо нам не судилося зустрітись тут,
Плекай наш спокій в тим магічним краю.
Нехай нас омине страшний небесний суд.

Ах, знаєте, як то болить і плаче
І нескінченний пошук сенсу того сну?
За кілька тисяч років, що то значить,
Чому не знаємо ми відповідь одну?

А може лише брехня нас там чекає,
І не існує раю серед хмар?
Хіба ж ця думка не лякає?
Що після нас залишиться лиш пар.

На різних берегах потоку часу
Ми стоїмо — мов тіні на воді.
У вчора — ти, відрізаний від шансу,
А я — у завтра, ще чужім мені.

Між нами — течія часу невпинна.
Несуться дії, спогади й слова.
І кожна хвиля — прожита хвилина,
Що вже назад не вернеться жива.

Мене зовеш — та вітер не доносить,
А мій крик глухо гасне у воді.
Лише мовчання хвилями приносить
Тепло долонь, загублене тоді.

Та інколи приходять світлі миті:
Час зупиняє свій стрімкий політ.
Нема нікого — ми одні у світі,
І подих наш — єдиний на весь світ.

Загублені у часі між роками.
Дві різні долі нам дають Боги.
Та щось незриме й вічне поміж нами —
Гранітний міст, що вистоїть віки.

29 березня 2026 р.

Так не буває… Щоб у снах літати –
Ще може бути. Але наяву?..
Та тільки Бог єдиний може знати:
Чи є межа між «можу» та «живу»?

Хоча невіра крила обриває,
Навідмаш — по обличчю знов і знов,
Та попри все дух істину приймає:
Надію, мрію, віру і любов.

Невпевнено вагаємось щомиті
Між кроком уперед — і знов назад,
Вчимося в цьому світі невгамовнім
Не втратити свій спокій, власний лад.

Можливо, меж в природі не існує —
Та страх політ у змозі обірвать,
Лиш той, хто мрію у житті малює,
Зуміє й наяву вільно літать.

28 березня 2026 р.

Ми, розстаючись, не розсталися —
Між нами тиша пролягла.
У кожнім подиху зосталися
Слова, які ти не сказав.

Ось і зима вже закінчилася,
Весна летить на всіх парах…
Ми знову подумки зустрілися,
Спілкуючись мовчанням в снах.

Хоча ми в різному майбутньому,
Та тиша — це також зв’язок.
У кожнім березні відсутніми
Ідемо разом крізь морок.

Нехай дороги розминулися,
Нечіткі обрії навкруг,
У снах ми знову перетнулися —
Без слів, без дотиків, без рук.

Ми мовчимо — зв’язки зосталися.
Їх не розірвуть береги…
Ми не разом, та не розсталися,
Хоч розійшлися навіки.

28 березня 2026 р.

Схопити тиші невловиму мить
Безмежність неба, чистоту, блакить.
Куточки потаємні у душі
Де світло тихе дихає в мені.

Де спогади щасливі оживуть,
А мрії ніжні крила розпахнуть.
Де серце вчиться вірити й любить,
І крізь пітьму до сонця знов летить.

Де час спиняє крок на мить ясну,
І тиша шепче істину просту:
Що світ живе у подиху й теплі,
І світло це — народжене в мені.
26 березня 2026 р.

Наберу в долоні сонячне проміння,
Понесу у люди сонця розуміння,
Щоб у кожнім серці розквітала днина,
І жила надія щира та єдина.

Щоб розтанув смуток, мов сніги весною,
І душа співала радісно зі мною,
Щоб в очах світилась віра незгасима,
І любов ставала світлою, єдина.

Понесу те світло крізь вітри і втому,
До чужих і рідних, до душі й додому,
Щоб тепло торкнулось кожної людини,
Щоб єднались щиро великі родини.

І коли засяє світло невгасиме,
Стане зрозуміло — темрява безсила,
Бо в долонях кожних є маленьке сонце,
Тільки варто серцю відкрити віконце.
26 березня 2026 р