Зачинила двері за тобою…
Залишила тишу замість слів.
Наче щось обірване з любов’ю
Впало гучно в порожнечу снів.

В домі ще блукає тихий подих,
Теплий спогад — наче тінь жива.
Я шукала сенс у кожнім кроці,
Відтепер живу напівжива.

Мовчки стіни слухали розмови,
Що не стали правдою тоді.
Загубились між «було» і «знову»,
Не змогли кохання зберегти.

Зачинила двері за тобою…
Запустила пустку у свій дім.
І живу тепер сама з собою.
Та чи серце впорається з цим?
26 березня 2036 р

Забриніла сльоза, мов прозора роса,
По щоці неквапливо скотилась,
Ніби ранок торкнувся сумного чола
І туманом у душі оселився.

В ній тремтіли слова, що не встигли зійти,
І думки, що зів’яли у тиші,
Там ховались літа, недосяжні світи,
Що загублені десь поміж віршів.

Забриніла сльоза — утекла, не вернеш,
Як хвилини, що тихо згасають,
В ній — і біль, і любов, і той ніжний кортеж
Тихих згадок, що серце тримають.

І скотилась вона — як останній акорд,
Як прощання без слів і без крику,
Залишивши в душі ледь помітний узор
Світлотіней минулого віку.
27 березня 2026 р.

Спини мене — я вже стою над краєм,
Де крок — і тиша вибухне в мені,
Де кожне слово лезом розтинає
І кров’ю осідає на душі.

Спини, коли зневіра душить груди,
Коли в повітрі — попіл проліта,
Коли між сотень — наче йдуть не люди,
А порожнеча дивиться з чола.

Торкнись — не то розсиплюсь на уламки,
Бо буря вже не вщухне без руки,
У серці проростають інші рамки:
Стискає тяжкий подих до туги.

Не відпусти — я можу не вернутись
Із тих глибин, де тоне навіть світ,
Де кожна думка має обернутись
У вирок, де нема ні зим, ні літ.

Спини мене. Тримай. Не дай зірватись.
Бо там, за крок — немає вороття.
Я ще жива — і можу ще триматись,
Поки є ти — у мене є життя.
27 березня 2026 р.

Спини мене від лишніх дій,
Дай змогу пережити ніч,
Пошли мені багато мрій,
Та поясни, у чому річ.

Торкнись душі моїх думок,
Розвій тривоги й темний страх,
Щоб кожен мій непевний крок
Знайшов дорогу у вітрах.

Скажи мені, що я твій дар,
Що я — і сонце, і життя,
Скажи, що жоден злий удар
Не знищить нашого буття.

Скажи мені — і я встою,
Не згину в мороці й пітьмі,
Бо поки я в твоїм бою —
Я повертаюся до мрій.

Скажи, що навіть крізь роки
Ти чуєш голос мій в собі,
Перенесеш через віки
Те, що палає у тобі.

Скажи, що в темряві ночей
Мій образ світлом пророста,
Що серед вибухів речей
Ти пам’ятаєш: я — жива.

Скажи — і стихне в мені страх,
І біль відступить хоч на мить,
Бо я тримаюсь на словах,
Які дають мені прожить…
27 березня 2026 р.

Лину думками у небо безкрає,
Вакуум чорний, усіяний зорями.
Там без обмежень у мріях літаю —
В мріях, думках, не обтяжених ролями.

Хочу попасти в егрегор майбутнього
І неквапливо його прочитати,
Щіпку щасливого і незабутнього
Там віднайти — у сучасність забрати.

Лину думками — і крила зростають,
Тиша космічна говорить зі мною.
Може, Всевишній десь там проживає —
Раду спитаю, поділюся болем.

Болем за тих, що загублені в темряві,
Що серед світла не бачать дороги,
Тих, що ідуть крізь життя, наче в мареві,
Тягнуть у серці незримі тривоги.

Болем за душі, що прагнуть спасіння,
У котрих підірвана віри основа.
В світі, де тиша кричить від безсилля,
Стирається правда та істина слова.

Лину думками — розшукую відповідь
Серед зірок, що мовчать віковічно.
Може, у них є сліди правди й розповідь —
Та, що веде нас до світла одвічно.

Знов повертаюся в будні земні я,
З іскрою віри, зігрітою зорями,
Щоб хоч краплину добра і надії
Сіяти тихо між людськими болями.

І коли знову у втому схиляюся,
Мертвенна тиша, тяжка, непролазна.
Подумки я до зірок повертаюся —
В небо безкрає, таке неосяжне.

Знаю — не зміню на краще я світ увесь
І не розвію всі тіні тривожні.
Та якщо іскра добра спалахне десь,
Значить, і кроки мої не порожні.
26 березня 2026 р.

Хочу піймати
на річці тріск льоду,
Хочу дивитись, як крига пливе,
Хочу туди, до верб тих і броду,
Хочу в далеке минуле своє.

Щоб знову із вітром
там обійматись,
Побіля хвиль,
що котять, пливуть,
Мовчки вслухатись,
мовчки вдивлятись,
І любуватись…
востаннє… мабуть.

06.03.2026.
Г. Зубко

Я знову малюю чарівнії квіти
Розквітлі бутони в веснянім саду
І вже розпустились дрімотні там віти,
Де часто я в задумах стежкою йду
І піснею ллється пробуджений ранок
І промені сонця танцюють в росі
Навкруг все квітує…
Чудовий серпанок спускається ніжно,
У божій красі
Розбурхане, п'янко – пахуче волосся,
Здіймаючись, рвучко піднялося в вись
А серце шепоче ударами ніжно
Поглянь як красиво, неначе колись
Я пісню заграю на струнах сердечних
Й тобі подарую часточку тепла
Та ти не кажи, що це все недоречно
Ти будеш щаслива! Хоча і не та…
Зігріється ніжністю стомлена думка
Підніметься в гору, в небесну блакить
І ти зрозумієш, що все не даремно
Життя – це прекрасно…
Життя – тільки мить…

Яскравий день укутала пітьма,
Залишилась тривожна порожнеча.
На темній, рваній рані полотна
Сумний тривожний погляд ніби втеча.

Поміж уламків мальовничих скла,
Твій тихий шепіт, немов шум прибою.
В полоні мороку, пітьми та зла
Мені не лячно, коли ти зі мною.

У темряві звучить звірячий рик,
Мов войовнича, грізна ,тиха пісня.
Не дай мені зірватися на крик,
Будь поруч, стань останнім «до і після».

Коли ступлю у прірву, – зупини!
Скажи, що я для тебе ясне сонце.
Ти двері в своє серце відчини
Туди ввійду, мов промінь крізь віконце,

Який проріже темряву із хмар,
Розтопить лід і з`явиться надія.
Скажи мені, що ВИЩИХ СИЛ я ДАР,
Твоя, нарешті виконана, МРІЯ.

Поки моя рука тремтить в твоїй,
Ти говори мені це знову й знову.
Що я твій ДАР і МРІЯ – я тоді
Старий зруйную світ і створю НОВИЙ.
23 березня 2026 р.

Поселились горобці в просторій шпаківні,
Усю зиму там сиділи тихо та спокійно.
А як сонечко весняне сніги розтопило,
Господарі повернулись у свою " квартиру".

" Квартирантів" непроханих стали проганяти,
Ті ж не хочуть вибиратись із гарної хати.
Крику й шуму наробили, що чути далеко
І летіло пір"я сіре, устеляло землю.

Довго-довго воювали шпаки з горобцями,
Врешті-решт вони прогнали тих нахаб зухвалих.
Висновок сам напросився, візьміть за основу,
Не привласнюйте ніколи нічого чужого.

2016 р.

Продрогші від холоду й драми,
Пропащі від власних бажань.
Повстали безглузді романи
З описом наших страждань.

Прорізався голосу спротив,
Прокрався крізь зневагу віків.
Хто знає повстання той мотив?
Хто пише сценарій життів?

Почуйте слова тої статі,
Що творить суспільства зразок.
Що стало Богам на заваді,
Не з ребра створити жінок?

Чи тіло моє мені служить?
Чи маю я роль лиш одну?
Чому погляд на бюст мене душить?
Чому з ключами між пальців я йду?

Ах світ такий дикий й зухвало
Навʼязав ідеали краси.
Цей день на «голос» дав право,
А не просто свято весни!