Весна прийшла! Ні! Прилетіла!
Розкрила свої диво-крила.
Махнула,- вітерець з'явився,
Війнув, дмухнув, дощем умився.

Прийняв із вдячністю дарунок :
Жаркий від сонця поцілунок.
І нумо щедро роздавати,
Повітрям теплим обіймати.

Він затягнув в танок грайливий
Пташину зграйку гамірливу.
Весну схопив, – нумо кружити,
В танку шаленому летіти.

Весна все зеленню вкриває,
Летить, сміється і співає.
Бурлить життя, кров розганяє.
Весна кохання призиває.

Бог Купідон, кидає стріли.
В кого попав, – усі вціліли,
Лише міняється довкілля :
Кохання, щастя, божевілля.

Кружляє вітер із Весною
Бог Купідон мчить із стрілою.
Стріла в повітрі забриніла.
Весна прийшла! Ні! Прилетіла!
03 березня 2026 р.

Село… село…
Степи, лани, обкладені туманом,
Там на світанку у імлі,
Юні серця захоплені обманом…
Чекають ранньої зорі,
Чекають світу зачин.
Спалахує, так ніби у вісні
Сонця перший «зайчик».
А там, в садах, попід паркан,
Стоять самотні лавки
На них осів вогкий туман,
Десь тут блукають мавки…
А перший промінь розірве
Імли пекучий сором,
Блисне в вікні та натякне,
Що день настане скоро…
І знову праця від рання
І вкотре клопіт повний.
В сараї ґвалт та метушня:
З вівці обрізай вовну,
Корову на тирло відвести,
Мале дівча боїться,
Але так треба і тому
Боятись не годиться!
Про те корова, як одна,
То наче і не страшно,
А як збереться череда,
То якось вже неважно…
Вони всі «Му» і «Му» мичать,
А ти – аж весь заціпив
І хочеться від жаху так кричать,
А ти, мов води випив…
Готуй обід, спечи всім хліб,
Порядок зроби в хаті…
Так є, було сто тисяч літ
Ми ж люди не багаті!
Сам все роби, й мандруй, й ліпи…
На цілий вік роботи!
А хочеться у світ піти,
В селі ж одні турботи…
Проте життя в селі ще є,
Але, скажу відверто –
Що у селі народ живе,
Долаючи проблеми вперто.
На зло усім, на заздрість Вам
Ми будем жити чесно!
А депутати знову кажуть нам,
Що буде все прекрасно…
Не вірю Вашим балачкам!
Не вірю вже давно я,
Бо що скрізь чути тут і там:
Що кожен депутат в нас хам!
І лізе він брудними руками
У наш сільський храм
Що бережемо у душі,
Як невеличкий, але рай,
Наш український хліборобський край!
Весна 2018 р.

Серед ночі дзвінок,
Брат із Криму вітає,
Не до снів, мов урок,
Про життя в нас питає.

Все, кажу́, як завжди́,
Змін ніяких немає,
Ой, забула, зажди,
Є — зима засипає!

— А яка? Розкажи,
Опиши у деталях.
— Розкажу́, потерпи.
Ніч надво́рі гуляє.

Темне небо в зірках,
Геть глуха всюди тиша,
І мороз на шибках,
Домальовує, пише.

Місяць дивиться в ніч,
Блідне, очі ховає,
Озивається сич
Й у світанку стихає.

Тут не так, як в селі,
Снігурі не літають,
Зрідка де — горобці,
І синиці бувають.

Ні сане́й, ні копит,
Від машин слід усюди,
Знаєш, часом кортить
Те село повернути.

Знову падає сніг,
А я наче на схилі,
Біля наших доріг,
Край замерзлої хвилі.

Брата голос мені
Доліта́є крізь сльози:
„Все найкраще — в селі,
І сніги, і морози!"

Обірвався зв'язок…
Стає білою вишня,
Снігом вкрився бузок,
Біла мальва торішня.

15.02.2026.
Ганна Зубко

Усе кутав туман,
й небо, місяць, зірки,
Згодом росами падав у трави,
Дні, немов ті пташки,
місяці і роки
Появлялися і відліта́ли.

Склали книгу життя усі ро́ки оті,
Ще додати лиш кілька сторі́нок,
І веселі й не дуже, і дуже сумні,
В густім плетеві, наче барвінок.

Йду, радію дощам,
між вітрами бреду,
Зір до сонця, у небо кида́ю,
Відчуваю — життя
все сильніше люблю́,
Новий день
як дарунок сприймаю.

13.02.2026.
Ганна Зубко

Усе кутав туман,
й небо, місяць, зірки,
Згодом росами падав у трави,
Дні, немов ті пташки,
місяці і роки
Появлялися і відлітали.

Склали книгу життя усі ро́ки оті,
Ще додати лиш кілька сторі́нок,
І веселі, й не дуже, і дуже сумні,
В густім плетеві, наче бараінок.

Йду, радію дощам,
між вітрами бреду,
Зір до сонця, у небо кидаю,
Відчуваю — життя
все сильніше люблю́,
Новий день як дарунок сприймаю.

13.02.2026.
Ганна Зубко

А хто б мене слухав, якби я співала?
Для кого писати мені ці вірші?
Хто руку тримав, коли доля брикала,
Був поруч зі мною в пустім шалаші?

І з ким довелося ковтнути полину,
Черпати натхнення з порожніх діжок?
Ми разом ліпили із себе "Людину"
Без правил, інструкцій і мудрих книжок.

Ми вчились любити, боротися, страждати,
Ділили надію, немов мандарин,
І, зціпивши зуби, не сміли ридати
Бо крок залишався уже лиш один.

Вперед по дорозі життя, що мов скеля,
За руку удвох кожен день — до кінця,
Під пісню, яку я співаю для тебе,
Народжену тихо із цього вірша.

І дні хоч важкі, та із присмаком щастя,
Із відтінком твоїх блакитних очей,
Бо вірю: невдовзі усе у нас вдасться
Ціною недоспаних разом ночей.

А хто б мене слухав, якби я співала?
Для кого писати мені ці вірші?
Хто руку тримав, коли доля брикала,
Був поруч зі мною в пустім шалаші?

І з ким довелося ковтнути полину,
Черпати натхнення з порожніх діжок?
Ми разом ліпили із себе "Людину"
Без правил, інструкцій і мудрих книжок.

Ми вчились любити, боротися, страждати,
Ділили надію, немов мандарин,
І, зціпивши зуби, не сміли ридати
Бо крок залишався уже лиш один.

Вперед по дорозі життя, що мов скеля,
За руку удвох кожен день — до кінця,
Під пісню, яку я співаю для тебе,
Народжену тихо із цього вірша.

І дні хоч важкі, та із присмаком щастя,
Із відтінком твоїх блакитних очей,
Бо вірю: невдовзі усе у нас вдасться
Ціною недоспаних разом ночей.

Дім там, де твоє серце,
Там , де думки витають,
Де почуття бажання
Розпалюють й палають.

Дім там, куди думками
Вдень і вночі мандруєш,
Там, де незримо бачиш,
Там , де у тиші чуєш.

Стікає кров'ю в грудях
страшна і рвана рана.
Сердечко залишилось
Там, де живе жадана.

Вона розбите серце
Насильно не тримає :
– Шукай свою дорогу,
Тебе я відпускаю.

Душа перечить, б'ється,
Не згодна відпускати.
Та вибір не за нею,-
Йому свій дім шукати.

Чуття підігрівають
Думки. Їм це не вперше.
Горить душа , палає –
Дім там, де лишив серце.
14 лютого 2026 р.