Я із тобою – під єдиним небом,
І зір – один і той же океан,
І кожен день – на відстані і разом,
Немов луна відгукується нам.

Між нами – незначна смішна різниця:
Молодша я лише на дев’ять днів.
І часто твої дивні таємниці
Є віддзеркаленням моїх віршів.

Оговтує одне і те ж повітря,
Сміємось ми з однакових дрібниць.
Нам вічністю дарована ця звичка —
На відстані — та поруч, без границь.

19 травня 2026 р.

Де живе сонце? У синій імлі,
Де в ніч курличуть легкі журавлі.
В хмарах пухнастих, де вітер гуляє.
Де гір вершини у небо вростають.

Сонце – у полі, в колоссі палкім,
В сміху дитячому, в домі моїм.
І у прозорій росі виглядає,
В кожній душі, що звучить і співає.

Взимку ховається в ковдру із хмар,
Щоб нам принести проміння у дар.
А по весні проживає у вітах,
Там, де збирає медок бджола в квітах.

А засинає за тихим ліском,
Вмиті поля огортає крилом.
Та навіть в темні, бездушні години
Сонце живе… у душі України.

19 травня 2026 р.

Там, де зорі гаснуть тихо,
Де спинився часу біг,
Засинає міцно лихо,
Падає на плечі сніг.

Там тумани срібну пряжу
Сонно над рікою тчуть
І ніхто уже не скаже,
Де спокою нам здобуть.

Лиш поміж вітрів у тиші
Чути шепіт давніх мрій
Що колись цвіли мов вишні
У садку моїх надій.

Світ застиг немов у казці,
Сплять за обрієм віки.
Військо тіней в чорній масці
Сни несе через роки.

Зупинилось все, що мчало.
Стихло все, лиш чути біль.
Там, де серце спочивало,
Світло нам дарує ціль.

19 травня 2026 р.

Я на землі без тебе,
Я в небесах з тобою,
Мені ніщо не треба,
Лиш бути з головою.

Не смійся, моя люба,
Думки такі підступні,
Бувають ніжні й любі,
Але бувають згубні.

Я це все вже пройшов,
В душі з’явився спокій,
Бо я живу тобою,
Немов святим прибоєм.

До неба підіймаюсь,
Тебе там зустрічаю,
І знов моя любов,
З тобою летить до Раю.

Нап’юсь нектару я,
Щоб сили прибувало,
І з вранішньою росою,
Мене ти відпускала.

Живу без тебе я,
Радію всім, чим можу,
Та паросткам малим,
Я тут ще допоможу.

Є сенс у цім житті,
У кожного є мрія,
Цю мрію віднайти,
Що серце освятила.
04.01.2026 Тобі

То гострими шипами вколеш,
То квіткою в душі цвітеш,
То не дозволиш в розпач впасти,
До самогубства слабших доведеш.

І не втекти від тебе, не сховатись,
Печеш мій мозок і лікуєш також ти,
І все життя, не знаючи втоми,
Події всі ти маєш зберегти.

Я інколи втекти від тебе хочу,
Та як без тебе далі жити?
В тобі свою любов плекаю,
Усе, що серцю встигла залишити.

Твій всесвіт я наповнюю собою,
Це всесвіт, де підвладні ти мені, а я тобі,
Кладу я на вівтар шипи троянди,
А поруч — ніжні, світлі пелюстки.

Так моя пам’ять, ми з тобою у коханні,
Так моя пам’ять, поки я живу,
Зі мною житимеш і ти.
А як там далі буде, я не знаю,
Живем з тобою мов сіамські близнюки.
02.01.2026 Роздуми

Все чекаю травневу грозу,
Її гомін розкотистий в небі,
Нетерпля́ча, у часі спішу,
Сповільнити ходу, мабуть,треба.

Й час спішить,то сповільнює хід,
А чи може мені так здається,
Добавляє все втоми до літ,
За якою уже не вернеться.

Прислухаюсь у ясена скрип,
В плач пташиний,а чи почулось,
І здається, що вітер охрип,
У грозу нам зайти не судилось.

Вкрили промені всю голубінь,
Для хмарів не зали́шивши місця,
Плач пташиний сховався у тінь
Молодого, яскравого листя.

16.05.2026.
Ганна Зубко

Лови хвилини, дихай ними,
Немов в останній раз.
Вдихай мороз із хуртовини,
Дощів озонний джаз.

Вдихай бузку п’янкий і ніжний
Дурманний аромат,
Лови і пий повітря свіже,
Вбирай квітучий сад.

Вдихай вологий подих моху,
Багаття гострий дим,
Туман, що стелиться потроху
Над плесом лісовим.

Смакуй бурштинові світанки,
Грози гарячу мідь,
І кави запах на світанку,
І зір нічну блакить.

Лови полину гіркий подих,
Травневий пий нектар,
Прийми морозу вдих і видих
І сонця щедрий дар.

Смакуй цей дивний світ душею
Крізь дотики і час,
Пий сяйво спалахів у небі
Немов в останній раз.

18 травня 2026 р.

Коли піду від тебе назавжди —
не допивай за мною чорну каву.
Спали мої розгублені сліди,
й забудь усе — і темне, і ласкаве.

Не згадуй більше сміх моїх очей,
мій крок швидкий у натовпі міському.
Серед тягучих вистиглих ночей
не роздавай цю темряву нікому.

Нехай за мною зацвіте полин,
і дим поглине всі мої дороги.
Я стану просто тінню серед стін,
а ти — навчися жити без тривоги.

Мої зітхання тихо відпусти,
а спогади свої сховай дбайливо…
Коли піду від тебе назавжди,
прошу тебе… будь ласка — будь щасливим.

16 травня 2026 р.

Вечір тінь опустив на землю,
Стих раптово пташиний спів,
Не став промінь гріти оселю
І рум'янцем на заході сів.

І роса вслід на трави впала,
Стихла хвиля, між верб лягла,
Сова в сутінки закричала
Та так голосно, як могла.

Комарів уже писк від вуха
Відганяла чиясь рука,
Хтось си́дячи тишу слухав,
Когось втома додому вела́.

14.05.2026.
Ганна Зубко

Моє сонце поволі заходить,
А твоє підіймається ввись,
І від тебе залежить, як сяйво,
Полуденну освітить блакить.

Я пройшов вже свою дорогу,
З рівчаками, каміння та сліз,
І була в мене радісна втома,
Від щоденних здійснених мрій.

А тобі ще йти по стежині цій,
Ще товкти протиріччя думок,
Яку з них обирати потрібно,
Щоб на шлях не повісить замок.

Весь цей світ він живий та доступний,
По шляху перед тебе біжить,
Тільки в ньому завжди дві дороги,
І тобі вибирати в цю мить.

Дві дороги, на вигляд звичайні,
Дві дороги, так щиро зовуть,
Тільки о́дна — дарує нам радість,
Тільки о́дна — затьмарює путь.

Світ сприймай, який є перед тобою,
Світ будуй, яким зможеш пройти,
Головне, щоб шляхи за тобою
Лиш добром засівали світи.
14.12.2025 Роздуми