В моєму серці — тисячі свічок,
вони горять, висвітлюють бажання.
Їх кожен спалах — крихітний місток
між світом тьми і світом сподівання.

В моєму серці — тисячі вогнів,
вони горять упевнено, не тліють.
Жаринки — як дарунки давніх днів,
які в морози люті душу гріють.

В моєму серці — тисячі свічок.
Пітьмою цих свічок не загасити.
Нестерпний біль — роблю ще один крок,
щоб нову свічку в серці запалити.

Коли вогонь торкається чола,
стискає холодом і жаром мої скроні —
беру вогонь із тисячі свічок.
Несу його у темряву в долонях.

11 квітня 2026 р.

Зірвати б квітку… не зірву́,
Тягнути руки не посмію
В пахучі квіти, бур'яну,
Красу ту божу не зруйную.

Колись дитиною несла́
Додому з поля, лугу квіти,
Сідав метелик де, бджола…
Цього́ із пам'яті не діти.

Любила квіти і люблю́,
Тепер по-іншому, вже мудро,
Не рву, в дарунок не беру,
Хоча й буває мені смутно.

Тим цвітом пахне вітер теж,
Й не дивно — скрізь літає,
Куди б спішив мій погляд —
все ж
На квітах завмирає.

07.04.2026.
Ганна Зубко

Цей вітер знає, як мене назвати —
Розносить крізь гілля моє ім'я.
Я знаю, він думки вміє читати,
Бентежить їх у трепетних серцях.

Буває жаром обдає обличчя,
А потім холодом — веселий друг.
Для нього вмить вплітаються століття,
Думки перевертає, наче плуг.

Допомагав робити перші кроки.
З ним зустрічала я і весни, і літа.
З ним я слова вплітала в свої коси,
Він завжди поряд: і в будні, і в свята.

Уранці будить, потім колискову
Співає у пічній трубі вночі.
А потім — запах кави й матіоли,
Несе зрання у постіль він мені.

І, нібито, на вітер не чекаю,
Хоча я знаю — я його сім'я.
При зустрічі спитає: «Пам'ятаєш?..»
І, втомлений, зануриться в гілля.

09 квітня 2026 р.

Шепоче дощик за вікном,
Нашіптує казки тихенько,
Укутує солодким сном,
Постукує у скло легенько.

А ніч ховає світ у тінь,
Й думки пливуть, мов субмарини,
Поміж чудних химер-створінь
Занурюються у глибини.

Глибини, замкнені в мені,
Там тиша дихає тривожно,
Де крок від правди — до брехні,
Де заблукати легко можна.

Ніч легко входить в тихий дім,
Перевзувається у капці,
І дійством дивним, чарівним
Сни сіє, ніби мак на грядці.

Вони лягають на думки,
Торкають душу так несміло,
І тануть, мов нічні зірки,
Що впали в море й не згоріли.

І вже не страшно у пітьмі,
Бо дощ шепоче колискову,
Й пливуть у сонній глибині
Сни та думки такі казкові.

І я пливу на глибині,
Де сон тримає, наче море.

07 квітня 2026 р.

Без парасольки пі́ду в дощ,
Дрібний, весня́ний, перший,
Намокну трохи, ну так що ж,
Не жити уже, вмерти?!

Зіб'ю росу, де бу́ду йти,
У чорну, мокру землю,
Торкнуся котиків верби,
Шипшини кущ зачеплю.

У воду руку опущу́,
Аж до кісток холодну…
Сховаюсь краще від дощу
Під парасольку модну.

01.04.2026.
Ганна Зубко

Не спиш ти, кажеш, й я не сплю,
Щось заважа небозі,
Нічні всі шурхоти ловлю́
І сон зайти не в змозі.

Рахую подумки зірки,
У місяця вдивляюсь,
Люблю́ я небо, як і ти,
І сном не переймаюсь.

Немає в тебе берегів,
Упевнена — шкодуєш,
Угору птах уже злетів,
Алло! Мене ти чуєш?

Світанок скоро, соловей
Затьохкає до хвилі,
Безсонних бу́де ще ночей.
Бувай! Привіт родині!

31.03.2026.
Ганна Зубко

Вітер торкнувся легенько обличчя,
Ніби минуле торкнулось крилом.
Шепче про те, що уже не покличеш,
Серце кольнуло осиним жалом.

Сплили слова, що колись не сказали,
Погляди ті, що згубились у пітьмі.
Кроки, що поруч зі мною лишались,
Потім враз зникли, мов тіні вночі.

Вітер приносить забуті мотиви,
Пахне дощами, забутим теплом.
Наче життя, переорані ниви,
Що восени одарують зерном.

Я не тримаю — хай далі мандрує,
В світі розвіє цей спогад, цей слід.
Та коли вітер мене знов обійме —
Знову забуте проступить на світ.

07 квітня 2026 р.

Душа — зачинений будинок,
Не кожний зможе увійти.
Не всім вона відкриє двері,
Не кожному — у дім зайти.

Там коридори із мовчання,
І світло — ледь на самоті.
Там спогадів старі дивани
Вкриває пил у темноті.

Там кожен крок — немов відлуння,
І тиша слухає думки,
Там зачиняються від болю
Колись відчинені замки.

Хтось гляне у вікно і мимо
Пройде, злякавшись тишини,
Бо не для всіх горять ті вікна,
І не для кожного вони.

Буває, двері прочиняє,
Впускає світло, почуття,
І тільки час душі покаже —
Це гість чи світ її буття.

06 квітня 2026 р.

Я звикла бути сильною — мов камінь,
Без тріщин, без вагань і без жалю.
Усмішка — як броня між мною й вами,
Я не здаюсь, тримаюсь і терплю.

Коли словами ріжуть по живому,
Душа долає підсвідомий страх.
Біль у шпаринку лізе в дім знайомий,
Панує там щоночі в дивних снах.

Мені казали: «Вистоїш, ти сильна».
І я стояла — стримуючи гнів.
Ніхто не бачив, що я не всесильна —
Розколююсь на тисячі світів.

Мої страхи — не видатись слабкою
І звичка допомоги не просить.
Навчилася я бути не собою,
Щоб світ черствий не зміг мене скосить.

Та інколи, коли ніхто не бачить,
Я дозволяю нишком своє «я» —
Крихкою вазою… І це не значить,
Що я слабка. Це правда лиш моя.

В цій крихкості — уся моя броня.

06 квітня 2026 р.

Із серця відпусти образу —
Вона злетить, немов бджола,
Яка нектар ще не зібрала
Й літала по полю легка.

Не роз’їдає іржа серце,
Не п’є образа сили сок.
І ось тепер вже натщесерце
Зроби «прости» щедрий ковток.

Вільніше стане, легше в грудях,
Немов розвидниться в душі.
І біль, що спав поміж полудня,
Розтане в лагідній тиші.

І серце, вільне від полону,
Знайде свій тихий, рівний шлях.
Бо той, хто відпустив образу,
Вже не тримає біль в руках.

03 квітня 2026 р.