У темному лісі блукала душа,
стежину свою шукала.
Гомоніли пташки навкруги і
так мило співали.
Промінчики сонця крадуться
крізь ліс і манять до себе.
Яку ж вибрати стежину мені,
така гарна ще не трапила на очі.
Слухай що сердце скаже тобі –
на вухо їй вітер шепоче.
Вір тільки тому , що бачать твої очі.
Інколи красиві квітки заманять
в темні ліси, що й вибратись не зможеш.
Шукай стежину свою, впевнено йди.
Сердце підскаже…

А ви знали?
Що тиша вміє розмовляти.
І голоси у неї не чужі, а свої.
А ви знали?
Що тиша вміє теж співати.
В унісон з тобою.
А ви знали,?
Що тиша вміє теж мовчати.
І не почуєш навіть голос свій.

Дві маленькі доньки,
не встигла я дитинством,
вашим насолодитись.
Дві маленькі доньки вмить
дорослими стали.
А я? розгублено спитала я себе.
Не спішіть, я вас прошу,
мої маленькі – дорослі донечки.
З маминого гнізда ще не летіть.
Але життя сказало, вибач,
але час відпустити.
Вже стала дорослою твоя дітвора.
Прилітайте , мама на вас чекає…

Маленькі долоньки,
щасливої доньки.
До себе, до сердця пригорну.
Посмішку милу з собою
в дорогу візьму.
Її оченята – мов зіроньки в ночі,
будуть мій шлях опромінювати.
А я її маленьке життя,
буду оберігати щодня.
Маленькі долоньки,
щасливої доньки.
Для тата – то є сенс життя.

Жаби квакають в болоті,
кіт до кішки знову хоче.
У гаю щебече соловей.
Трактор в полі дир дир дир,
пес шарко побіг за двір.
Дід Василь вже сіно косить,
а сусід Петро йому горілку носить.
Тітка Ганя- жінка Василя,
мале телятко напуває.
Галя, Петрик і Кіндрат –
огород біжать сапать.
Добре жити у селі.
З ранку і до вечора в роботі ти.

Мої вірші.
Моя розрада.
Моє натхнення водночас.
Вкладаю серце й душу.
Пишу для кожного із вас.
Для когось вірш мій в серці
радістю озветься.
Для когось сумом, мов
рана на душі.
Для когось мій вірш
в обійми обгорнеться.
І в спогади минулого він віднесе.
Шукай свій вірш, нехай для тебе
він розрадою озветься.

І берег, й річка знову снились,
Табун качок край осоки,
Ніби ходилось, говорилось,
Слів не вдалося зберегти.

І все, у спогади пірнаю,
Іду до хвиль, у береги,
Пахуче зілля рву, вдихаю,
Торкаюсь листя осоки.

Голубоокі незабудки,
Кущі, дерева, холодки…
Моя там радість, мої смутки,
До них вертаюсь залюбки.

Камінчик скаче над водою
Вправно з дитячої руки…
Тоді ще, будучи малою,
Навік влюбилась в береги.

29.05.2024.

Вже не буду, не стану я там,
Де пшениця густа колоситься,
Над водою де висне туман,
І струмку до озерця спішиться.

Вже не буду по схилу брести,
Зір свій тішити зелен-розмаєм,
Не зайти в береги, до ріки,
Не зустрітись з озерцем,із гаєм.

Вже не буду, не стану я там,
Ні на кладку, ні стежку у листі,
Не вклонюся вже тим берегам,
Не зрівнятись теперішнім,
в місті.

Вже не буду дивитися вниз,
В сині хвилі,
що з небом злилися,
Вирок долі моєї, каприз —
Із минулим навік розійшлися.

28.05.2024.

Стежка веде в город, між роси,
Жде, зачекалася земля,
Сонце підсушує покоси,
Вітер тихесенько гуля.

Доносить щебіт з саду поряд,
І дзвін коси із-поміж трав,
Гуде комар, бджола, говорять,
Красень метелик завітав.

Правдиву казку знов читаю,
Років гортаю сторінки,
Сльозу солону витираю,
Що притулилась до щоки.

29.05.2024.

Збиті коліна, синці і рани.
Це все дитинство і на
них подує мама.
Доросле життя – друге.
Не збиті коліна , немає синців.
Лиш тільки на сердці рани.