Сукню нареченої вдягла.
Казку я собі намалювала.
Повірила в кохання і добро.
Примарою для себе стала.

Я так хотіла повірити в любов.
В ту, що для себе малювала.
На вівтар сімейного щастя
Я своє життя поклала.

Згубила я себе о тут.
Ні, я зараз не про
Сімейне щастя.
Ні! Ні! Ні!
Я про себе! Про жінку.
Що мріями жила.
Що себе загубила.
Що дозволила себе
Стерти вбити й бити.
Що дозволило знущанню
З тобою жити.
Згубила… Згубила…
Та тільки через роки.
Роки самотності знайшла.
Ожила, розцвіла, вдихнула.
Повітря свіжого життя.
І по маленьку з дітьми
В обіймах жила.
Знайшла… Знайшла…
Себе через роки.

Мене ніде не було від початку,
Я практично чужа для вас всіх.
Ніде я не ставила крапку,
За мною лиш замете сніг.

Мене не зупиниш, валізи зібрала,
Я розсіялась серед тисячі міст.
Від початку я вражень шукала,
Такий мій карʼєрний зріст.

Мов загублена душа у світі,
Ці краї мені й рідні й чужі.
Мов роса, що стікає по житі,
Мов стовпи, що стоять на межі.

Хто не знає дому й спокою,
Той зі хворою душею живе.
Не тягну я нікого з собою,
Хто захоче, той зі мною піде…

А одинокими ми будем там.
Самотньою блукатиме душа.
Із рідною душею нас
Розлучають небеса.
Під свій покров зовуть,
Коли приходить час.
Вік насолоди проживай ти тут.
Смійся, радій , плачь.
Тільки не забувай жити.
Наповнюй свій дім живою водою.
Адже одинокими ми будемо там.
І самотньою блукатиме душа.

І з кожним роком і
Подихом свого життя.
Я тихо йду до мрії.
І кожний крок із впевненою
Посмішкою на життя.
Я подихи створюю із цілі.
Метою став мій сенс життя,
Що надихає так поволі.
Лиш тільки коні скачуть впереді
І тільки лев затаївшись для стрибка.
Чекає час для впевненої долі.

Ой у лузі при долоні.
Чорноброва гуляла.
Русу косу заплітала
Пісню свою наспівала.
Приспів :
Ходи милий ти до мене.
Русу косу розплітай.
І уста мої червоні
Поцілунком покривай.
Приспів.
Ой у лузі при долоні.
Квіти польові збирала.
Вінок милому сплела.
Тихо пісню наспівала.
Приспів.
Ой у лузі при долині.
Милого зустріла.
Вінок на голову вдягла
І на вушко шепотіла.
Приспів.
Ой у лузі при долині.
Спокусою озвалась.
Колисала я дитину.
І з війни тебе чекала.
Приспів.

Море хвилюється, а я все дивуюся.
Чом до мене ти прийшов.
Адже доля вирішила, щоб
Від мене ти пішов.
Пішов і з нею. В нову хату.
Там дитину свою колисати.
І вночі нову дружину зігрівати.
Не приходь до мене більше,
Колисай своє дитя.
Що було то минуло.
В долі так написано було.

Спориш запорошений вріс
У стежину, що бігла до хати,
Спотикалася нею від сліз,
Було боязно далі ступати.

Не поглядав вже
мальвами двір,
Не духм’янив бузок
біля хвіртки,
Все покинуте ще із тих пір
Помінялося зовсім, навіки.

Гуля вітер городом, в саду,
Де лиш яблуня дивом вціліла,
Чогось рідного ще не знайду,
Хата інша, немов постаріла.

Пустка віє по всьому двору,
Нема пса, а ні птиці, корови,
Не скриплять уже двері в хліву,
Замість нього руїни, мов гори.

Так хотілося в рідне зайти,
Ще з дороги очима обняти,
Не впізнати ніщо, не знайти,
Залишається тільки зітхати.

А чи розум тоді хтось приспав,
Нескінченна чи праця втомила..
Час минав, роками спливав,
Врешті совість заговорила.

Ганна Зубко
19.10.2024.

Спориш запорошений вріс
У стежину, що бігла до хати,
Спотикалася нею від сліз,
Було боязно далі ступати.

Не поглядав вже
мальвами двір,
Не духм’янив бузок
біля хвіртки,
Все покинуте ще із тих пір
Помінялося зовсім, навіки.

Гуля вітер городом, в саду,
Де лиш яблуня дивом вціліла,
Чогось рідного ще не знайду,
Хата інша, немов постаріла.

Пустка віє по всьому двору,
Нема пса, а ні птиці, корови,
Не скриплять уже двері в хліву,
Замість нього руїни, мов гори.

Так хотілося в рідне зайти,
Ще з дороги очима обняти,
Не впізнати ніщо, не знайти,
Залишається тільки зітхати.

А чи розум тоді хтось приспав,
Нескінченна чи праця втомила..
Час минав, роками спливав,
Врешті совість заговорила.

Ганна Зубко
19.10.2024.

Помінятися осінь спішить,
Морозець злегка
трави вкриває,
Не поблискує клен, не горить,
Зрідка листя додолу скидає.

Не угледіла в небі птахів,
Неуважність моя пропустила,
Торік бачила клен як горів,
Цьогоріч позолота не вкрила.

Не йду в гай до калини, верби,
Що заглядають в тихе озерце,
Розлетілись надії, втекли,
У неспокої знов моє серце.

Ганна Зубко
18.10.2024.

Відійшли мої мрії від мене,
Поховались, втекли почуття,
Мов барвінком,
байдужість вже стеле
По стежинах, дорогах життя.

Птахом спокій у двір залетів,
Тихо тішуся, щоб не злякати,
Світ душевний цього так хотів,
Своїм щастям став називати.

Ганна Зубко
18.10.2024.