В обличчя дихав вітер, зустрічав,
І погляд неба ніжно-голубий,
З минулого чекав ще, виглядав
Самотній млин, біля містка,
старий.

Повз шуму водоспаду
місток вів,
І двох тополь,
що в воду задивились,
Ішов дорогою,
водою погляд брів,
Ніг трави
запорошені тулились.

Купали хвилі
берег в камінцях,
У зелені і чайок білизні,
Купались очі
в ніжних чебрецях,
У незабудок синь-голубизні.

У спину дихав вітер, проводжав,
І погляд неба ніжно-голубий,
Ніхто рукою з двору не махав,
Услід дивився млин
лише старий.

13.04.2024.

Стук в двері , вони відкриваються.
Мамо, я повернувся!
А, я, сина дочекалася!
І кинулись в обійми дорогі,
сердця, що миттю лиш жили.
З очей сльози радості текли,
бо зустрічі удвох дочекалися.

Тепер все виросло одразу.
Довгими днями і ще по
довгих ночах.
Він гнав думки від себе,
особливо про те, що війна наробила.
А разом з тим , наче на перекір.
Виринало з пам’яті напівзабуття,
про що мати говорила.
,, Старе листя спадає ,
а нове наростає. ”
Глибока ніч цілою вагою ,
налягала на вії мої.
А думки мої додому летіли.
Нема на світі страшнішої пустки,
як та, що зветься людьми.

Подивись мені в очі.
В них крик моєї душі,
що кожної ночі з молитвою
один на один.
Вона, плаче в чорній тишині.
Згадає те минуле, що подарувало
ій біль навіки.
Зруйнувало ту дитину,
що батьки так ніжно берегли.
Подивись мені в очі, скажи.
,, Що там бачиш ти?”
Питання часу, відповіді там.
Тільки на сердці зостався шрам.

Подумками їду я додому ,
а сердце там моє живе.
Блукаю уві сні по стежках рідних,
дивлюсь у небо голубе.
Дивлюсь , як розквітає квітка
і метелик кружляє навкруги.
Я чую , як в гаї , соловей свою
пісню щебече.
Як жаби квакають в болоті
і котик до кицьки муркоче.
Ходить по лузі журавель і
кохану свою кличе.
Це все моє. Це все –
Україною зветься.

А я тебе впізнаю,
по твоїй ході.
А я тебе впізнаю,
по голосу дзвінкому.
А я тебе впізнаю,
хоть і пройдуть роки.
А я тебе впізнаю,
хоть будемо ми вже не молоді.
А я тебе впізнаю,
хоть і буде сивою голова.
А я тебе впізнаю,
бо сердце тебе не забуває.
А я тебе впізнаю,
бо голос твій в вухах тримаю.
А я тебе впізнаю,
бо душа ще все пам’ятає.
А я тебе впізнаю….

Я чую їде потяг вдаль.
І в ньому , хтось у мандри, подався.
А , хтось із тугою на сердці ,
в цей потяг увірвався.
А, в когось, від кохання сердце мліє.
Я, чую їде потяг вдаль.
І в кожного своя зупинка.

Щоб спаскудити своє життя,
ти вийшла заміж без оглядки.
Тепер живеш ти в маячні,
а не в чудовій казці.

Я зроблю паперовий літак і
мрії свої на ньому напишу.
Запущу його у Всесвіт.
Далеко – далеко, хай прочитають
його небеса.
Кожною мрією до зірки торкнуся,
щоб стала здійсненна вона.
Хай вогником сяє мені на шляху.
До кожної мрії свою я
стежину знайду.

Заплету волосся в косу
і піду я на роботу.
Треба гарно працювать,
щоб гривні в кишені мать.
Щоб змогла купити їсти,
заплатити за житло.
А, забула я про головне –
Донат на ЗСУ – це святе.
Отак і живем дорослим життям.
Від зарплати до зарплати ,
не до відпочинку нам.