Я повертаюсь до тебе, до землі,
Немов тінь, що забула тепло.
За мною — попіл на чорнім крилі,
Переді мною — мовчання й скло.

Ти стояла в дощах, у сльозах самоти,
Чекала, коли я впаду до порогу.
Та чи впізнаєш мене ще ти,
Коли я йду, мов остання дорога?

Я повертаюсь, та кроки — чужі,
Бо втрати сплелися зі мной назавжди.
Я вже не той… Лише тінь у душі
Шепоче ніччю: «Не йди… не йди…»

І ти мовчиш… І небо не питає,
А серце тремтить, аж до мління.
Я повернувся, та хто мене чекає?
Моя тінь впала, на холодні каміння

Небо торкає серце знов,
Та дотик цей не гріє більше —
Згоріла в попелі любов,
І тиша стала криком, віршем.

Холодна нічка, наче ніж,
Ріже спомин твій на рани,
І я стою край роздоріжжя —
Де мрії наші вмерли рано.

Небо схиляється до сліз,
Мов хоче взяти мою втому,
А я в полоні темних гріз,
Шукаю шлях назад додому.

Та шлях той зник у темноту,
І серце, небо торкнувши втретє,
Воно зривається у пустоту,
Й розбивається тихо як лебідь.

Літа мої, літа ви бистрі,
Як дикі коні без повід,
Такі ж порою гонористі,
Також лишаєте свій слід.

Якби́ могла — вас загнуздала,
Щоб відпочити від їзди,
До свого тину прив'язала
І годувала би з руки.

Літа мої ви, коні сиві,
Я вас ще трохи попасу,
Скошлатить вітер буйні гриви —
Розчешу ніжно, заплету.

22.11.2025.
Ганна Зубко

Літа мої, літа ви бистрі,
Як дикі коні без повід,
Такі ж порою гонористі,
Також лишаєте свій слід.

Якби́ могла — вас загнуздала,
Щоб відпочити від їзди,
До свого тину прив'язала
І годувала би з руки.

Літа мої ви, коні сиві,
Я вас ще трохи попасу,
Скошлатить вітер буйні гриви —
Розчешу ніжно, заплету.

22.11.2025.
Ганна Зубко

Схмурніло небо й дощ постукав
У сонне, вранішнє вікно,
А там десь — річка, поряд луки,
В кущі покинуте гніздо.

Сумне теперішнє, минулим
Ступаю вкотре, раєм зву,
А ще вважаю своїм болем,
Жалкую — там вже не живу.

Усе ж лечу туди думками,
У ті далекі береги,
Поміж травою, бур'янами
Старі відшукую стежки.

Униз, на річку кину оком,
На білі хмари серед хвиль,
На зілля, кущ шипшини збоку,
Що уже ягодами цвів.

І ще попереду калина,
І невеликий, густий гай,
І жовті верби, і долина…
Мій незабутній, тихий рай.

22.11.2025.
Ганна Зубко

ГРАНІ ЖІНОЧОЇ ДУШІ

Я – жінка, актриса, Богиня і краля,
В мені і вогонь, і безмежна печаль.
Я світ обіймаю, мов ніжна молитва,
У серці моєму кохання й кришталь.

Я – жінка, актриса, Богиня і краля,
В очах моїх – зо́рі, у думці – весна,
Я кри́ла дарую, я світ прикрашаю,
І в кожній сльозині – надія одна.

Я – жінка, актриса, Богиня і краля,
Я граю життя, мов величний спектакль,
Де в кожному русі і буря, і тиша,
А в кожному слові – і ніжність, і знак.

Я – жінка, актриса, Богиня і краля,
У серці моєму кохання і спів.
Я ніжно торкаюсь до ранку і світла,
Щоб світ розквітав від мої́х почуттів.

Я – жінка, актриса, Богиня і краля,
Я зводжу надійні життєві мости,
В мені поєднались і буря, й відвага,
І ношу взяла́сь непосильну нести́.

Я – жінка, актриса, Богиня і краля,
Я вірю у світло, у правду, в добро,
Молитвою ніжною землю зігрію,
Щоб сонце зійшло й сколосилось зерно.

24.11.2025 р.

©Королева Гір Клавдія Дмитрів,2025 р.

найпрозаїчніша проблема – конфлікт батьків та їх дітей
найпопулярніший феномен психологічних всіх статей
комусь здається що існує модель здорова виховання
та як статистика звітує: формують нас дитячі травми

хтось не отримавши цукерку в тім звинуватить зрадно маму
для когось нормою нічною є відшмагання тата пʼяні
один почує слів чимало про щастя бути їхнім батьком
як інший в паніки атаці себе втрачає вбитий страхом

апологету чада марять про недоступні жертвам речі
їх світлий погляд легкий мрійний не сприйме глиб розчарування
тож спершу ніж нести той досвід в нове життя своїй малечі
згадай родинний крик вечірній, ранковий вий з утра порання

ХОЧУ СВЯТА

Я хочу свята для душі,
І щоб те свято бу́ло вічним,
Його не змили щоб дощі,
Щоб залиши́лося магічним.

Я хочу свята навіки́,
Душа щоб за́вжди святкувала,
Щоб був потік його ріки́,
Щоб ні на мить не висихала.

Я хочу свята не на мить,
У нім тонути і купатись,
Із ним життя усе прожить,
Із ним наза́вжди повінчатись.

Я хочу свята, як води,
Й ніко́ли спраги не відчути,
Тому́ кажу́ йому: «Прийди,
З тобою за́вжди хочу бути».

Я хочу свята, як тепла́,
Яке зігріє мо́ю душу,
Щоб все святковою була́…
Тепер зізнатись в цьо́му мушу.

Я хочу свята для душі,
Для нього місце є в світлиці,
Йому присвячую вірші́,
Які летять, мов блискавиці.

30.03.2021р.

©Королева Гір Клавдія Дмитрів,2021
ID: 1051909

якщо тобі
сере́д дарів
знедо́леного тво́го дня́
ввижа́ється бодай оди́н
хоч малова́́ртий то́го
зрадіти при́від

ти –
не відволіка́́йся на субо́ту
яка коли́ ще та́м прийде́́
у череді безли́ких
і напере́д забу́тих
ніц не ва́ртих
сірува́тих днів

чому тебе́ не ви́жену
зі свой'ї голови́?
бо в ній тоді не ли́шиться нічо́го

ти робиш з ме́не
криптодіама́нт
одни́м лиш ти́м
що відбива́єшся
всере́дині мене́
від мо́їх пло́ских
задубілих гра́ней

як білка в клітці
із дзерка́льним лабіри́нтом
стриба́є
за́йчик со́нячний
оптимістичний
у невесе́лому мені

су-
мно́му
що
на-
справді
ту́т тебе́ нема́-
є́

РІДНИМИ СТЕЖКАМИ

Рідними стежками вже не йду до мами,
Рідними стежками не йду до батьків,
Та туди вертаю защораз думками,
Там, де за́вжди линув в рідній хаті спів.

Там нема вже мами і нема вже тата,
Вже пуста світлиця і батьків нема,
Залишилась рідна, хоч старенька, хата,
Звідки в світ широкий я колись пішла.

Знову повернутись в ті часи хотіла,
Знову повернутись в ту прекрасну мить,
Де за стіл з батьками я би знову сіла,
І про все із ними щоб поговорить.

Хоч роки минають – пам’ять не згасає,
Спогади спливають так, немов човни,
Кожну мить прожиту, як альбом гортаю,
Та й повиростали вже давно сини.

Хата- намистина в квітах потопає,
Та у ній нікого вже давно нема,
Та й ніхто давно вже нас не зустрічає,
Назавжди простились з нами усіма.

Стрічечки-стежини в’ються біля хати,
І росте калина далі край воріт,
Нас не виглядають ні тато, ні мати,
Бо давно пішли вже рідні в інший світ.

18.11.2025 р.

©Королева Гір Клавдія Дмитрів,2025
ID: 1051693