Впав із неба промінь світлий —
То не зірка, то сльоза.
Ангел в білих крилах чистих
Йшов, де чорна йде гроза.

Йшов крізь крик, крізь пил і втому,
Крізь байдужість, біль і страх —
Ніс любов у світ поламаний,
Де лиш холод, смерть в очах.

Де серця — мов сірий граніт,
Де сміються над добром, —
Він молився за весь світ,
Щоб зійшло ще сонце знов.

Його били у світлиці,
Обкидали чорним брудом,
Та іскринка світла в серці
Не згасала — пекла в грудях.

Бо і серед тих іродів
Є душа, що ще болить…
Ангел серед нелюдів —
Упав… та лиш на мить.

Постукував дощ,
вітер хмару гонив,
У сутінках вечір
дворами бродив,
І юний хлопчина,
як сам забажав,
З дівчам до бабусі
її завітав.

Тривога змінилась
на радість в очах,
Знайомство відбу́лось
в коротких реча́х,
Й поринула старість
у свій юний вік,
Що був не учора
і не торік.

Вже дуже давно
та пора відійшла,
Душа притомилася,
сива, стара,
Всі діти змужніли,
онуки зросли,
Роки відлетіли,
як в вирій птахи.

Птахи ж прилетять,
ще звиють гніздо,
Цвістиме весна
і бу́де тепло́,
На стомлені очі
журби паранджа
Спадає охоче,
й не дивно, хоча…

10.12.2025.
Ганна Зубко

Там, де колоситься пам’ять в житах,
Де листя шепоче про долі забуті,
Стоїть тиша ніжна у теплих хатах,
Немов оберіг від розлуки та люті.

Там сонце ранкове сходить із-за хмар,
Торкнеться землі золотими руками,
І кожен промінчик, немов святий дар,
Життя повертає з глибин між роками.

Там стежка веде крізь пшениці хвилясті,
Де серце дитинства лишило свій слід,
Де спогади — світлі, гіркі й прекрасні —
Вростають у землю на тисячі літ.

Там, де тиша мовчить, але все пам’ята,
Де голоси рідних у часі пливуть,
Колоситься пам’ять — висока, свята,
Де нащадки, через віки її пронесуть.

Сльоза впала на карту світу —
Мов зірка, що згасла в тумані.
На лініях, змальованих вітром,
Залишила слід тихий, незнаний.

Там, де краї межують з небом,
Де не видно кордонів орбіт.
Вона розчинилась, як небо,
Що стомилось тримати цей світ.

Сльоза покотилась до моря,
Де хвилі втомились горіти,
І шепотіли про давню історію —
Як легше навчитися жити.

На карті — мільйони доріг,
Та в кожній — чужі, та рідні долі.
І кожен, хто мріяв, хто зміг,
Лишав у сльозі свої болі.

Та в ній — не лише сум чи туман,
А й світло, що проб'ється крізь зливу.
Бо навіть маленький із сліз океан,
Зробить цей світ — більш правдивим.

Дощ іде… немов благає тиша,
Краплі б’ються в шибку, мов в жалю.
То не просто хмари плачуть вище —
То сльози матерів в чужім краю.

То їхні молитви, злітають Богу,
То болю їхнього немає дна.
Коли сини ідуть в вічну дорогу,
Упала в кожну краплю їх вина.

І дощ шумить… та у його мові,
Живе благання: “Бережи дітей”.
Вплітається печаль у пісні і у слові,
І світ стихає поміж тих пісень.

А мати жде… і знову дивиться у хмари,
Бо там, де дощ і серце там болить.
І хай би час загоїв всі удари —
Та плаче небо… плаче кожну мить.

ДОДОМУ

Вертаю додому, до рідної хати,
Я птахом кружляв по далеких світах,
Як довго прийшлося на мить цю чекати,
А рідну домівку я бачив у снах.

ПРИСПІВ

Додому, додому, додому
Вертаю з далеких доріг,
І молю я Богу святому
Ступити на рідний поріг.
Додому, додому, додому,
Де я народився і зріс,
Роки́ я у кра́ї чужому,
Від щастя не стримую сліз.

Вертаю додому, до батька і мами,
Пройтися подвір’ям, де мальви ростуть,
Пройтись на світанні дитинства стежками,
Відчути як ро́си сріблясті спадуть.

ПРИСПІВ

Вертаю додому у край цей квітучий,
Де пахне чебрець і шумлять явори,
Де верби над ставом схилились плакучі,
Де спогадом кличуть усі вечори.

ПРИСПІВ

07.12.2025 р.

©Королева Гір Клавдія Дмитрів,2025
ID: 1052837

ДОДОМУ

Вертаю додому, до рідної хати,
Я птахом кружляв по далеких світах,
Як довго прийшлося на мить цю чекати,
А рідну домівку я бачив у снах.

ПРИСПІВ

Додому, додому, додому
Вертаю з далеких доріг,
І молю я Богу святому
Ступити на рідний поріг.
Додому, додому, додому,
Де я народився і зріс,
Роки́ я у кра́ї чужому,
Від щастя не стримую сліз.

Вертаю додому, до батька і мами,
Пройтися подвір’ям, де мальви ростуть,
Пройтись на світанні дитинства стежками,
Відчути як ро́си сріблясті спадуть.

ПРИСПІВ

Вертаю додому у край цей квітучий,
Де пахне чебрець і шумлять явори,
Де верби над ставом схилились плакучі,
Де спогадом кличуть усі вечори.

ПРИСПІВ

07.12.2025 р.

©Королева Гір Клавдія Дмитрів,2025
ID: 1052837

Літа мої, літа ви бистрі,
Як дикі коні на скаку,
Такі ж порою норовисті
І силу маєте таку.

Якби́ могла — то б загнуздала,
Призупинила вас, роки,
До свого тину прив'язала
І годувала би з руки.

Літа мої ви, коні сиві,
Я вас ще трохи попасу,
Скошлатить вітер буйні гриви —
Розчешу ніжно, заплету.

22.11.2025.
Ганна Зубко

Є край, де тиша ніжно обіймає,
Де краса ранків чиста, золота,
Там жайвір пісню серцю наспіває,
І не торкає смутку гіркота.

Там ріки мов кришталь, ясні й безмежні,
І гори стелять килим до небес,
Там мрії оживають ніжно-ніжно,
І кожен крок — це диво, чистий плес.

У тій країні я лечу думками,
Де все можливе, варто лиш хотіть,
Де щастя ходить босими ногами
І вміє навіть біль благословить.

О, ця країна — в тиші і у світлі,
Вона в мені, і я в ній знов і знов.
Там сни мої співають так привітно,
Несе мене туди моя любов.

Я повертаюсь до тебе, до землі,
Немов тінь, що забула тепло.
За мною — попіл на чорнім крилі,
Переді мною — мовчання й скло.

Ти стояла в дощах, у сльозах самоти,
Чекала, коли я впаду до порогу.
Та чи впізнаєш мене ще ти,
Коли я йду, мов остання дорога?

Я повертаюсь, та кроки — чужі,
Бо втрати сплелися зі мной назавжди.
Я вже не той… Лише тінь у душі
Шепоче ніччю: «Не йди… не йди…»

І ти мовчиш… І небо не питає,
А серце тремтить, аж до мління.
Я повернувся, та хто мене чекає?
Моя тінь впала, на холодні каміння