Боже, дякую за осінь
Хоча складною та була.
Вплітала своє листя в коси
Сівши край того села.

Зажурилась люба осінь
З теплом прощалася вона
Все листя струснувши з волосся
Покинула на мить життя.

Сум в очах полонив серце,
Осінь йшла неначе вперше
Неначе вперше в позасвіт….
Забравши із собою гніт.

23.11.2025, Івушка Моргентал (Благовіщенська)

"Терпи, терпи!" – мовляють люди
Куди не глянь – вони усюди.
Краще знають як вчинити,
І як життя твоє ж прожити.

Де не ступнеш – тобі порада
Крок вперед і знову зрада..
"Терпи, терпи! – кричать вони
А ти з життя таких гони.

Бо тільки знаєш ТИ як жити,
І як світи нові відкрити
Забудь про сум, забудь про страхи
Життя – це дії , не тільки плани.

19.10.2025, Благовіщенська

— Розвій, вітре, всі думи, печалі,
Розшукай мій загублений сміх.
І той кинувся поспіхом в далі,
Між дерев, між безліч доріг.

Шелестіли берези, тополі,
Не з'являвся загублений сміх,
Все хотілось спитати у долі,
Чому так, за який такий гріх?

11.01.2026.
Ганна Зубко

Вітер з півночі дме, жуть!
Злий, неначе голодний звір,
Хмари чорні спішать, пруть,
(Дуже холоду хтось хотів!).

Не тикну в себе пальцем, ні,
Одягну́ся тепліше — й в путь!
Коли блимнуть уже ліхтарі —
Тоді ноги у дім зайдуть.

Густі сутінки за вікном,
Вітер далі дерева гне,
У сон клоне уже тепло́,
І кота у полон бере.

07.01.2026.
Ганна Зубко

Рука так донжуанно пестить щось за вухом,
його рожевість зраджує нетривкість цноти.
В очах туман, не дихання — важка задуха
і пристрасть вже перемагає спротив.

Співають про кохання ніж з бруском у парі,
неголений "коханець", димний запах "Пріми".
Сусід прелюдію вже цідить у склотари,
шукаючи щось по хазяйчиних колінах…

А круглоока млостю тане у соломі
в чеканні відчуттів небачених, нежданих.
Вже підгинаються коліна у судомі,
коли ж, коли ця довгождана мить настане!

Коли ж він увійшов, як поштовх злого болю,
протяжним зойком розірвалося відлуння!
…А в хаті, в подушки сховавшись головою,
хлопчина плакав…

Ви знаєте, а я не тужу…
Не кір дитячий -ностальгія
у закодованного тліє.
Всі п'ють, а я довкола кружу,
бо ти не хочеш, чи не смієш?
Питання " на засипку", друже.

Ви знаєте, я зненавидів,
коли до хрипу "ненько", "ненько",
в кишенях мнуть щось помаленьку,
як у Мадриді на кориді.
І лиш строкатіють наклейки
на вічній осені обридлій…

Ви знаєте, як я лікую
роздвоєння душі і тіла?
Заплачено високі ціни
і гріх повторювати всує
ім'я твоє, о Україно!
…Та лиш воно одне рятує.

Вітер листя цілує в дощ,
Білі стіни пустих хатин,
І шипшину колючу тако́ж,
І старий, почорнілий тин.

Торкнусь сумом своїм всього́,
Уколю́ся — нехай, то й що ж,
Вже із то́го нічого мого́,
Й чужі вітер уже і дощ.

30.12.2025.
Ганна Зубко

Ти, певно, не знаєш, настане той час:
Я тихо спущуся до тебе з небес
На вії легеньким мов пух вітерцем
У сон твій – немов у вікно промінцем.
Дитячим рум'янцем у пам'яті зрину,
І болем у серці з гіркого полину,
Стечу по щоках гарячими ріками,
Мій образ застиг за твоїми повіками.
Розвію тремтіння, що стомлює очі,
Теплом огорну холодної ночі,
Без дотику тіла тебе пригорну,
У сон твій тривожний на мить зазирну,
Любов'ю своєю розвію тривогу,
Тобі прокладу безтернисту дорогу,
Для тебе долатиму будь-яке лихо,
Мій дух біля тебе снуватиме тихо…

Минув час, коли сльози лились
На зруйнований вщент цей світ.
Там, де ангел впав колись,
Залишився світлий слід.

Хтось не спав усю ніч темну,
Хтось уперше горе мав.
Бо у серці біль невпинний
Тихо істину відкривав.

І хто вдарив найсильніше
Ангела, просто у скроню,
Не відмиє крові більше,
Ані з думок, ані з долоні.

Бо коли вогонь палає
Й знову сходить чорна хмара,
Дехто світло зберігає,
Щоб не стати знов, примарою.

Бо не в крилах — сила неба,
І не у чуді — знак Божий .
Ангел жив у їхніх вчинках,
А правда там, де більше грошей.

Він лежав, неначе птах,
Крила в попелі — поранені.
Та в очах — ні краплі страху,
Хоч ті крила й зламані.

Він шептав без лицемірства:
«Не губіться, люди злі.
Жити краще без убивства —
Світ народжується в мрії».

Та один із тих, хто бив,
Стримать ярості не зміг —
Він зірвав життя у зливі,
Кров упала тихо в сніг.

Тихо в небо піднялась
Ангельська душа свята,
Та в очах людей зосталась
Іскра перша, золота.

Із тієї іскри світла
Прокидалася доброта:
Бо один лиш ангел серед
Нелюдів — вже не самота.