ще один ранок
то був дарунок
а ти і не знав
ще одна мить
тримати щастя в руках
а ти вибрав печаль
ще один дороговказ
а ти все одно заблукав
ще одна спроба
дотягнутись до тебе
а ти руки за спиною сховав…

В спеку, в літню жару.
Дай прохолоду, крижаного серця.
Від болю завмерло воно,
кригою взялося.
І сльози мов ті сніжинки, що
Падають з небес.
Лиш тільки заморозять мої щоки.
І крижаними стануть уста.
І не розтануть від твого поцілунку.
Крижаною стала я і навіть в
Літню спеку.

у безодні немає дна
падай або тримайся
розбиті вікна…уламки в серця
без назв та імен відчуття
вирви посеред Життя
рани зшивають
шрами лишаються
у безодні немає дна
крок назад і тримайся

Липневий дощ гуляє садом,
Лишає слід свій на вікні,
Немов за спиною, тут, рядом
Те, що лишилось вдалині.

Той, інший сад, дощ сивиною,
І ті калюжі, болота…
Давно пішли вслід за грозою
Дні молоді мої, літа.

03.07.2024.

Я пишу сюжет фільму на Оскар,
І сплетіння подій не встигають за мною.
Хто подумав, що буде це легко і просто,
Той нехай оминає мій світ стороною.

Я пишу сюжет, що байдужим не буде,
І не буде банальних подій і думок.
Лиш шаблонні там мрії і люди.
То є драма без вигадок і казок.

Я пишу сюжет і сценарій і акти,
Я і режисер і продюсер й актор,
Я постійно шукаю буденності факти,
Щоб правдиво знімав камери мотор.

Я пишу сюжет і постійний мій кастинг,
Там ролей на десятиліття вперед.
Я ретельно вигадую їм нові маски,
Щоб розбавити і так не банальний сюжет.

Я пишу сюжет і без дублів актори
У прямому ефірі ще не знають кінця.
А на фоні грають на струнах мінори,
Ноти вітру і хмарок невідомим творцям.

Я пишу сюжет і без досвіду, вперше.
Я взяла в руки ручку, а паперу не маю.
Моє серце зараз історію вершить,
А я навіть нічого про фільми не знаю.

Заходить вечір у квартали,
Моєю вулицею йде,
А досі очі обіймали
Безмежне небо голубе.

В вечірні сутінки спустились,
У його постаті хмурні,
На трави, росами що вкрились,
Стежки, дороги не чіткі.

Поглянув вечір в вікна, в очі,
Поміж дерева і стіну
Побрів назустріч чорній ночі,
І я назустріч сну піду.

29.06.2024.

Пробігся вітер,
хвиля покотилась
В грайливі промені,
у лагідність ріки,
Ідучи берегом,
стежина вгору звилась
Й спустилась в тінь
осики і верби.

Пісок вологий
жменя затискає,
Спіймає інша
хвилю, зачерпне…
Таке минуле
птахом залітає,
Про себе знати,
інколи, дає.

29.06.2024.

Вони всі кажуть: – Ти доросла!
Вони так впевнені, що сильна.
А я би по лісам і боса,
Побігла б наче сарна вільна.

Вони всі знають все про мене,
Лиш я у роздумах і марах
Текла би річкою по нивах,
Летіла б птахом вище хмари.

Вони оцінюють по кроку,
А я боюся, що не зможу
Поплити китом синьобоким
І врятувати світ цей, може.

Вони мені кажуть: – Змирися!
Ти лиш життя із сотні інших.
А я б сказала їм: Молися!
Молися, щоб осягнуть більше…

Ой, не легко на чужині доленьки шукати,
Та не має мого дому,ніде й померти.
Ніде душу прихилити,ніде одпочити,
У чужому краї рабом у панів служити.
Дім мій ділить і шматує влада на кусочки,
Рве, мов пес лютий,скажений, землі по шматочку.
Пхає,тикає де може, гроші все ховає.
Люд звичайний в нашім краї спокою немає.
Що не слово л’є,мов медом хоче помастити
Але з рота лиш утруту може свого лити.
Скільки люду осудило мої заробітки,а у мене дома жінка, в мене дома дітки.
Як їм в очі бду дивитись,як не буде їсти,
Не буду могти ні впасти,ні лягти,ні сісти.
Всі рахують мої гроші,бо я заробляю.
Знали б ви,сердешні люди, як їх получаю.
З всіх боків болить й коле,руки трусить втома.
Й мрія є лише одна, опинитись вдома.
Не потрібні ні фортеці, ні повні кишені,
я б хотів землі милої набрати у жмені,
Удихнути рідний вітер на повнії груди,
і дивитись аж до країв на свої бермуди.
Бо нема рідніше краю ніж там де родився,
де ти бігав босим – голим, де ти оженився.
Де тебе сім’я чекає і батько і мати.
Ось де справжня,люди цінність, не гроші і злато.

Ой кувала зозулечка,
в лісі темному.
Зазивала дівчиноньку
в лісі погулять.
Ходи мила, ходи люба,
щастя тобі на кую.
Галасливо їй співала зозулечка,
пісеньку свою.
І повірила ,дівчина, в
темний ліс пішла.
Забрела в чужу хатину ,
там лежало немовля.
А , зозулечка, все кувала і
співала люлі – люлі -лю.
Нагодуй дівчино немовля,
бо його матуся знов десь забрела.
І дівчина до зозулечки тихо промовля
: ,,Де, те щастя? Що обіцяла на кувать?”
І зозуля заспівала пісеньку свою
,, Щастя спить у ліжечку,
ти його люби.”
Цілуй ніжно його щічки
і до сердця пригорни.
Цілуй ніжно його ручки
і любов свою йому подаруй”
І взяла дівчина немовля собі,
притиснула до сердця і
любов всю віддала.
Дякую зозулечка за пісеньку свою.
Дякую, зозуле, що на кувала
щастя ти мені.
Зросте малеча у любові .
Обіцяю я тобі.
Так і не зрозуміла дівчина , що
зозулечка, то мати немовля.
І що скоро вона у вирій до
батька -дитини відліта…