Мої вірші.
Моя розрада.
Моє натхнення водночас.
Вкладаю серце й душу.
Пишу для кожного із вас.
Для когось вірш мій в серці
радістю озветься.
Для когось сумом, мов
рана на душі.
Для когось мій вірш
в обійми обгорнеться.
І в спогади минулого він віднесе.
Шукай свій вірш, нехай для тебе
він розрадою озветься.

І берег, й річка знову снились,
Табун качок край осоки,
Ніби ходилось, говорилось,
Слів не вдалося зберегти.

І все, у спогади пірнаю,
Іду до хвиль, у береги,
Пахуче зілля рву, вдихаю,
Торкаюсь листя осоки.

Голубоокі незабудки,
Кущі, дерева, холодки…
Моя там радість, мої смутки,
До них вертаюсь залюбки.

Камінчик скаче над водою
Вправно з дитячої руки…
Тоді ще, будучи малою,
Навік влюбилась в береги.

29.05.2024.

Вже не буду, не стану я там,
Де пшениця густа колоситься,
Над водою де висне туман,
І струмку до озерця спішиться.

Вже не буду по схилу брести,
Зір свій тішити зелен-розмаєм,
Не зайти в береги, до ріки,
Не зустрітись з озерцем,із гаєм.

Вже не буду, не стану я там,
Ні на кладку, ні стежку у листі,
Не вклонюся вже тим берегам,
Не зрівнятись теперішнім,
в місті.

Вже не буду дивитися вниз,
В сині хвилі,
що з небом злилися,
Вирок долі моєї, каприз —
Із минулим навік розійшлися.

28.05.2024.

Стежка веде в город, між роси,
Жде, зачекалася земля,
Сонце підсушує покоси,
Вітер тихесенько гуля.

Доносить щебіт з саду поряд,
І дзвін коси із-поміж трав,
Гуде комар, бджола, говорять,
Красень метелик завітав.

Правдиву казку знов читаю,
Років гортаю сторінки,
Сльозу солону витираю,
Що притулилась до щоки.

29.05.2024.

Збиті коліна, синці і рани.
Це все дитинство і на
них подує мама.
Доросле життя – друге.
Не збиті коліна , немає синців.
Лиш тільки на сердці рани.

Дівчина з книжкою в руках.
Читає нині свої вірші.
Шукає душу ту в рядках.
І з кожним віршем все
знов і знов щось нове відчуває.
Там затамує подих ніжності й тепла,
там люттю кров нальється.
У кожного вірша історія своя,
яка до твого сердця доторкнеться.

Пташка співає за вікном.
І кіт муркоче, бо знов до кішки хоче.
Жаби квакають в болоті
І танки ще гремлять на сході.
І сум бере за плечі.
І спів пташок лунає через кулі,
нагадуючи нам ,що ще життя вирує.

У вазоні стоять квіти.
Біла скатертина на столі.
За вікном лунає спів пташок,
добре пахне так селом.
Свіжо скошеною травою.
Жаби квакають в болоті,
кіт до кішки знов муркоче.
Пес шарко забіг до будки,
бо на подвір’я прийшов
гусак – хвалько.
Що коли шарко був малим
то той його ганяв.
На подівір’ї – гомін, сміх.
До баби й діда приїхала їх дітвора,
що цілий рік у місті прожила.
Знов завирувало тут життя.
До діда й баби молодість прийшла

Найпопулярнішим сьогодні стало
Своє кохання в інтернеті шукать.
А раніше молоді гуляли, на танці
в клуби ходили.
І хлопці на лавочку звали .
Квіти – польові дарували,
і за руку бережно тримали.
Говорили : ,, Голубонька моя ,
твої уста немов оті червоні маки ”
Ходили пішки по селу, до річки чи озер.
Лунали пісні звідусіль і вирувало
в небі чисте кохання до
самого рання.
Питали хлопці боячись :
,, Чи можно я тебе додому проведу?”
І червоніли щоки від шаленого
того кохання…

Навчилась я із тишиною в парі жити.
Вставати на світанку і каву міцну пити.
Навчилась слухати її і навіть
встигла по любити.
Навчилась з тишою я розмовляти.
Вечеряти із нею в парі,
а не самій.
Навчилась спати і гуляти,
навчилась тільки тиші довіряти.