Кров Медведя — чорна, як ніч,
Що течія в лісі, де вітер мовчить.
Він йшов через бурю, через грозу,
Ворогів не боявся, а рвав на куски.

Його лапи — камінь, а погляд — як вогонь,
І в серці палає лють, і біль, і рішучість.
З ним не треба слів, не потрібен крик,
Він один — і він знищує, бо його душа не боїться.

І ось на землі, під дубами древніми,
Лежить медвежа кров — червона, гаряча.
Вона розцвітає, як квітка в ночі,
І не залишить сліду, і не буде зупинена.

Медведь не просто звір, він — легенда,
Його кров пульсує в лісі, як древнє джерело.
Задивись на її відблиск, влови той погляд,
І ти відчуєш, як справжня сила оживає в тобі.

Бо кров Медведя не тільки на землі —
Вона в кожному серці, що не боїться ночі,
Вона в тому, хто йде, не озираючись,
Хто б’є по ворогах, хто на звірів не схожий.

Косив раннім ранком при першій росі,
І небо було, як срібний шатер.
Трава виблискувала, ніби зірки в лісі,
А я, як той вітрець, що несе свій хід в пісні.

Роса, мов перлини, на листі тремтіла,
Кожен рух коси — це ніжний танець з землею.
І звуки природи мене огортали,
Де спокій і тиша, де сонце лоскотить мрією.

Ні шуму, ні суєти — тільки звуки природи,
І серце спокійне, мов річка без броду.
Косив я, не спішачи, поки не розквітало сонце,
І знав, що цей момент — мій, у всій його простоті.

У цей час ранковий, поки день не загнав мене в тінь,
Я був частиною всього — частиною світу живого.
І навіть у тиші, що була навколо,
Я відчував, як життя пульсує в кожному кроці.

Ми йдемо, як буря по чорному лісі,
Ми — зграя, що знає ціну своїй силі.
Не кличемо милості, не просимо ласки,
В очах наших — холод, у серці — безстрашність.

Ми разом — мов хвиля, що б’є без упину,
Нас не зупинити, бо ми — єдиний клин.
Вітер нас кличе, і кров закипає,
У світі, де слабкість — смерть обіймає.

Самотній вовк може бути хоробрим,
Але зграя — це блискавка в дикому морі.
Ми падаємо разом, і разом встаємо,
За своїх до кінця, бо честь — це основа.

Не кожен здатен піти поруч з нами,
Не кожен готовий віддати все клятві.
Але хто відчув, як гаряче серце палає,
Завжди буде часткою нашої зграї!

Вовк проти зграї собак

Вовк один на схилі ночі,
Він не шукає ні порятунку, ні допомоги.
Зграя собак на нього йде,
Але в серці його — рішучість, не злякана тінь.

Вони ревуть, вони в цілому строю,
Але він — вільний, як вітер в лісі.
Вовк не боїться, його погляд гострий,
Він не стане на коліна, не впаде від укусів.

Зграя може бути великою і сильною,
Та один проти всіх — це сила духу.
Вовк рве тишу, встає і стоїть,
Він готовий боротися, не відступить, не злякається.

Кожен собака на нього кидається,
Але вовк — один, і в його серці — сила.
Не кожен зможе зрозуміти, чому він не тікає,
Але вовк знає: його життя — його битва, його вірність.

Зграя падає одна за одною,
Бо вовк — це не просто звір, це дух, це легенда.
Він переміг не числом, а силою серця,
Вовк, що вірить у свою свободу, свою силу.

Насіння — то сила, що в землю пірнає,
Воно не боїться, не зупиняється,
Хоч темрява й тиск її обступають,
Вона проросте — життя починається.

В одному маленькому зернятку — всесвіт,
Тисячі шляхів, де корінь проникає.
Як у боротьбі, в кожній краплині сили,
Насіння живе, коли земля його приймає.

І з кожним рухом, з кожним поштовхом —
Воно розцвітає в боротьбі з темрявою.
Те, що спочатку було маленьким, тихим,
Стає могутнім, зростаючи в своїй волі.

Так і в житті, де ми — лише насіння,
Ми здолаємо біль, поки не знайдемо світло.
Бо в кожному з нас — є ця незламна сила,
Що проросте, навіть крізь каміння й злидні.

Блискавка в яру різко заіскрила,
І в небі раптово темрява застигла.
Яр розірвала іскристі дуги,
Небо здригнулося, мовби в бурі злуки.

А потім грім, як постріл у душу,
Немов в серці вибух, в вухах за звеніло.
Він гучно розлягався, ніби буря в небі,
І я біг, не знаючи втоми, без зупинки.

Поспішаючи додому, втікаючи від грози.
Але вибігти не було так просто —
Під гору слизько, земля розмокла, як сльоза.

І з яру знову грім вдвічі сильніше,
Мовби землетрус, що землю роздирає.
Грім у яру, де лунає сила стихії,
Немов у полях, що стогне дика буря.

Прибіг додому, мокрий до ниток,
І в вухах не утихав той страшний звук.
Але ось все скінчилося, стихло, затихло,
Висох і зігрівся — природа не жартує.

Стихія була, ніби жах на межі,
Та все пройшло, все минуло, як і має бути.
Природа, що своїм шляхом іде,
Навчить нас, що сила завжди в ній живе.

“Голос вічного моря”

Тут приливи сплітають легенди,
Що шепоче прибій у ночі.
Зорі в хвилях, немов перламутри,
Малюють світанку ключі.

Бризки сріблом лягають на скелі,
Місяць в морі свій простір знайде.
І у тиші, чарівній, недремній
Кожна крапля про вічність веде.

Вітер ніжно колише простори,
Розмовляє із синім шляхом.
І здається — саме тут горизонти
Поєднались із небом й життям.

Це не просто вода між скелями,
Це — душа нездоланних віків.
Де штормами і ніжним шелестом
Море вічність у пісню вплів.

“Голос вічного моря”

Тут приливи сплітають легенди,
Що шепоче прибій у ночі.
Зорі в хвилях, немов перламутри,
Малюють світанку ключі.

Бризки сріблом лягають на скелі,
Місяць в морі свій простір знайде.
І у тиші, чарівній, недремній
Кожна крапля про вічність веде.

Вітер ніжно колише простори,
Розмовляє із синім шляхом.
І здається — саме тут горизонти
Поєднались із небом й життям.

Це не просто вода між скелями,
Це — душа нездоланних віків.
Де штормами і ніжним шелестом
Море вічність у пісню вплів.

Водоспад незрівнянно красивий,
Мов живий, він спадає згори.
Шелестить у обіймах грайливих,
Обіймаючи скелі й вітри.

Розпиляється вода на краплинки,
Туманом лягає до ніг.
А промінням Сонця в долинці
Розгортає веселковий світ.

Фантастичні барви іскряться,
Мов казкова небесна ріка.
В серці лишаються щастя і радість –
Чарівна ця мить на віка!
Срібні бризки танцюють у променях,
Розсипаючи світлом блакить.
Вітер лагідно грає зі спогадами,
Що у серці лишились горіть.

Кожна крапля – немов діамантова,
У долонях природи тремтить.
І веселка, чарівна й загадкова,
Над водою у небо злітає, блищить.

Мов жива, вона ніжно всміхається,
Обіймаючи світ кольорами.
І здається, що мрії збуваються,
У цю мить між землею й богами.

Тече Еланець крізь луги й долини,
Гойдає хвилі між віт і травин.
Сріблом іскриться на сонці водиця,
Шепоче легенди старий очерет.

В ній відбиваються зорі нічні,
Чайки літають над плесом ясним.
Річка співає пісні про степи,
Про край мій рідний, просторий, живий.

Біжить нестримно, вітри обіймає,
Торкнеться лугів і в даль поспішає.
Та в серці народу живе, як колись –
Вічна, як небо, як вільний степи.

Там, де розкинулось Бандурове славне,
Вітер несе через поле пісні.
Хати біленькі, сади там духмяні,
Люди привітні й серця в них ясні.

Тут Еланець віддзеркалює небо,
Грає на сонці, як срібний вінок.
Річко моя, ти несеш свою правду,
В пам’ять народу на тисячі років.