Ще не зійшли з орбіт світи
Ще ми йдемо нам треба йти
Ще кілька кроків до мети
Ще ми живемо я і ти

Вже нам нічого не змінити
Пора не вчитися а вчити
Вже трохи треба поспішити
Бо час іде а треба жити

А ми все йдем живемо мрієм
Добро і зло по світу сієм
Давно написане плануєм
Та одне одного не чуєм

P.S
Шукаєм в затінках тепла
Спадає привидом імла
Жевріє втомлена зола
Згоріло вогнище дотла

Я так думаю, знаю і бачу,
Без уяви думки мов сліпі,
Залишаю у пам’яті, значу
І короткі моменти, й тривкі.

Мов альбом,коли схочу загляну,
Де зовсім не писала рука,
І в уяві своїй теж постану,
Наче фото подивлюсь зблизька

21.08.2024.

Зустрічаю у снах, наче радість,
Без сповитих сльозою вже дум,
У солодкій тій посмішці замість
Гіркоти, що навіює сум.

У твою невидимість вдивлюся,
Доторкнуся рукою руки,
Перед сном до ікон помолюся
Та попрошу за тебе:”Прости!”

04.08.2024.

Не прийму гордість, не повірю
Тому, хто раз уже збрехав,
Хто витер ноги об довіру,
Хто клявся в очі, обіцяв.

Чому ось так, чому так різні? —
Протестував вік, дивував,
В свої обійми добрі, ніжні
Уже нікого не впускав.

01.08.2024.

Роздам, що маю,
щиро, подарую,
Най знадобиться,
а не пропаде,
Собі ж залишу
спогади, змалюю,
Охоче пам’ять
пазлами складе.

Передивлюсь,
немов нові картини,
Із посмішкою,
сумом де-не-де,
Перелистаю вкотре,
без зупину,
Ніхто не заборонить,
не вкраде.

17.07.2024.

Серед глибин і поверхонь
Будеш проявом справжності
Десь попід хмарами, у світлі місяця
Будеш спонтанністю
У масштабах, на своїх територіях
Будеш голосом, бажанням, потребою
Будеш іменем в пам’яті, словом, фразою
Будеш ніжністю, тримаючи мужність за руку
Будеш силою у стихії вразливості
Солодом будеш серед дюжини відчаю
Кольором будеш там, де не знають відтінків
У натовпі, серед людей
Будеш проявом справжності….

Я більше не боюсь утрат,
Від них сильніша у сто крат.
Як говорив колись Сократ:
Наш страх збудований із ґрат.

Чи говорив? Чи це його слова?
На те у нас усіх є голова,
Щоб думати та перевірити могла,
Що бачила, що чула, де була.
Наш світ складається із фактів та теорій,
Легенд, брехні, фантазій та історій.
І чим себе із цього ми оточуємо,
Чим наше коло інтересів заохочуємо –
Із того і складеться пазл життя,
Тоді його на стіну чи в сміття.

Гуска і чорний лебідь

Одного разу фермер на базарі,
Придбав собі маленьке гусеня.
Перетворилося на обійсті у господаря,
В дорослу гуску, з часом те маля.
Жилося птасі, як за пазухою в Бога,
Займала персональний у хліві куток.
Сухенько, чисто, прибрана підлога,
Не те, що у задрипаних качок.
Ходила, як та пава по подвір’ї,
Дивилася на всіх із висоти.
Любила своє гарне, чисте пір’я,
По довгу не виходила з води.
Згинала струнку шию горделиво,
Сичала, як заходив в неї бзик.
Півні і кури кланялися шанобливо,
І навіть поважав її індик.
Та й апетит був гарний у гусині,
Незмінно наїдалася «від пуза».
Без перебору споживала всі рослини,
А особливо полюбляла кукурудзу!
Її з дитинства приучили гарно їсти,
Давали все смачненьке, саме краще.
В боку болить і вже нема як сісти!
Та все ж казали: – Ану їж, ледаще!
Коли ж не було сил уже ковтати,
Тоді господар власноручно годував.
На руки брав і через рот дзьобатий,
Зерно прямісінько в горлянку засипав.
Що дня вона на зустріч сподівалась,
Коли приходив – серце завмирало.
І час від часу, навіть, їй здавалось,
Що світу цілого для них буде замало.
Він був для неї наче красне сонце,
Те, що танцює в неба на краю.
А може янголом і дивним охоронцем,
В її казковім гусячім раю…
І ось, одним чудовим літнім ранком,
Вона зустріла у хліві свого кумира.
Та ніс він у руках не збіжжя в оберемку,
А гостру і наточену сокиру.
З’явився чорний лебідь, начеб то нізвідки,
Й розкрив над гускою свої крила.
Не знала, бідолаха, що з її печінки,
Виходить з часом гарна фуагра.

Нас створено на фабриці виготовлення людей.
Ми граємося одне з одним, неначе з ляльками,
Створюючи ілюзію предметів, ідей,
відносин з коханими, друзями та батьками.
Ми живемо у своїх лялькових будинках,
заводимо дітей та домашніх улюбленців,
вечорами переглядаємо на екранах картинки
з зображенням гламуру та обличь глянцевих.
Не піднімаючи з обличь своїх вуаль,
Йдемо помірно одним шляхом в небуття,
суспільство вигадало спільну моду, релігію й мораль –
нам соціум диктує власний стандарт життя.

Я хочу вірити у «завтра»!
Там буде краще, ніж сьогодні,
Там я подамсь кудись у мандри,
Закінчу справи всі марудні…
Ми думаємо так, гадаємо,
Що світло там, а вчора – тьма.
Та рік за роком все стікає,
А того «завтра» все нема.
Чому в те «завтра» нас так тягне?
Там свято, літо, вихідні?..
І кожен з нас до чогось прагне,
Чому ж ми нехтуєм «сьогодні»?..
Ніколи «завтра» не настане,
Якщо «сьогодні» ти не встанеш.
Якщо «сьогодні» сил не стане,
«Завтра» ніколи не настане!