Один про одного складаєм дифірамби,
А поза очі літри бруду ллємо,
Коли ж потрібно – одягаєм німби,
Та щиро усміхаємось своєму…

Один одному ставимо підніжки,
А грубіяну плюємо у кашу…
Не переймаючися цим ні трішки,
Все скаржимось на долю нашу.

Якби ж ми йшли, не підставляючи другого,
Допомагали б тому, хто упав
І крокували б разом нога в ногу
Наш світ би трішки іншим став…

Таку утопію фантазія несе,
Залишилося мало патріотів,
Що за свої ідеї йдуть на все,
А більшість з нас просто сидить в болоті.

Сидить, мовчить… Мовчання – злато.
В болоті ж краще, ніж вказати
Дорогу праведну усім.

Слова, слова і гра уяви,
А дії? Ні, немає їх.
Ми ніс в чужі всуваєм справи,
Та тільки не осудимо своїх.

2011 р.

Чи ти щасливий?
Спитай себе одного разу перед сном.
Нехай сніжинки, наче в казці,
в танку кружляють за твоїм вікном,
На стінах танці під моторів спів
тіней автівок, світла ліхтарів.
Скоро антракт, finita la comedia,
А світло й тіні ще танцюють в такт,
Стихає за вікном сумна мелодія,
Світанок знов свій починає акт.
Такі бувають ночі дивно-незвичайні,
Сповнені сліз, думок, печалі,
Коли змінити хочеться життя негайно,
І розумієш, що так не можеш більше жити далі.
Осмислюєш усі свої минулі кроки:
Всі огріхи, страхи, пороки,
Неправильні слова чи дії,
Завади на шляху до мрії…
Шалений ритм захоплює думки,
Гортаючи життєві сторінки,
В таку страшенно дивну ніч
З собою опиняєшся віч-на-віч

Листопад, 2021

Меланхолійна осінь візьме свій мольберт
І золотими барвами заповнить простір,
Залишить після себе на десерт
Заплутані думки й холодну постіль.
Давні образи, зради і тривога —
Все вирина зі спогадів свавільно.
У кожного своя складна дорога,
Хтось раб минулого, а хтось від нього вільний.
У кожного свої є болі й муки:
Когось з середини все точить підлий рак,
Хто зраду пережив, а хто розлуку.
Все ж кожен з нас, по суті, неборак.
А в осені є свій простий закон,
Є істина, яку важливо знати:
Щасливий той, хто на світі не сам-один,
Щасливий той, хто має кого обійняти.

Жовтень, 2021

А знаєш, так буває:
Думки у голові кричать,
Серце з грудей вилітає,
Губи німіють і мовчать.
А знаєш, іноді трапляється:
Очі в очі,
у них печаль.
В минулому залишились дівочі
Страждання від кохання, їх не жаль.
Колись були прогулянки нічні,
Розмови про буденне і високе.
Глибокою зимою, в січні,
Коротка сукня і рожеві щоки.
Залишились позаду давні друзі,
Всі розійшлися різними шляхами.
А час летить, немов по злітній смузі,
Із нашими чеснотами й гріхами.

Серпень, 2021

Я знову розчиняюсь і зникаю
Знову перестаю собою бути
І як спинити цей процес не знаю
Бо хочеться себе не втратити і не забути

Змінює мене час, змінюють люди
Змінює кожне слово і проблема
Вдихну повітря ледве свіже повні груди
Така собі життєва теорема.

Я тихо розчіпляюся на атоми
Я всюди і ніде – не може бути
Все думаю про те, ким стали ми
Все думаю про те, ким нам не бути.

Я рухаюся далі по інерції
У власній вигаданій площині
Я не ділю свої вірші на терції
І не топлю печаль свою в вині.

Я мушу (вже так сталось) існувати
Робота, дім, родина, теплий чай
Як інші сенс буття свого шукати
А в іншому все добре, не зважай.

не маю крил, щоб літати
маю слова, щоб писати
збережу їх
сухоцвітами
на сторінках
збірок своїх
не маю крил, щоб літати
маю голос, щоб про важливе
сказати
не маю крил, щоб літати
маю серце вразливе
де спогади лишились архівами
не маю крил, щоб літати
маю серце, аби любити…

не маю крил, щоб літати
маю слова, щоб писати
збережу їх
сухоцвітами
на сторінках
збірок своїх
не маю крил, щоб літати
маю голос, щоб про важливе
сказати
не маю крил, щоб літати
маю серце вразливе
де спогади лишились архівами
не маю крил, щоб літати
маю серце, аби любити…

Життя помчало потягом крізь час й епохи,
А я немов в останній стрибнула вагон.
Тривога у душі здійнялась переполохом:
А що як сплю я, а що як все це сон?
І я прокинусь в затишній малій оселі,
Помчу в долину, щоб зібрати трави.
Здалеку усміхнуться діброви й скелі.
Щоб не втрачати часу, візьмусь до справи:
Зберу в букет звіробій, плакун-траву і м’яту,
Та віднесу додому, щоб зробити зілля.
Допомагаю людям, не беручи оплати.
Бог відплатить сповна за добре діло.
Вогонь в печі горить. Запах полину вдихаю,—
Від злої сили дім мій захищає.
Із трав духмяних заварю собі я чаю.
Нехай ця мить ще трохи протриває!
Утім зненацька в реальність повертає
Гудіння поїзда, зупинка на вокзалі.
Чи ще своє життя в минулому згадаю,
Яке зворотним потягом віддаляється дедалі?
29.02.2024

Від сонця поцілунки
день прийняв,
У зелені, у квітах плине раєм,
Свої обійми вітер дарував,
Іде в них день,
всміхається, зітхає.

Повільно йде,
ступає день за днем,
І шум його, і тиша огортає,
Здається білим
й вороним конем,
Копитів стук то є, а то немає.

Впліта у гриву сонце промінці,
А вітер розплітає її, чеше…
Конем крилатим
знов день відлетів,
Свою історію у спогади запише.

30.04.2024.

Якби ти дозволив собі Бути
Ти б не говорив про себе крадькома, намагаючись ” втиснути своє я” у рамки
Якби ти дозволив собі Бути
Ти б знав, де твоя межа
І де не твоя територія
Якби ти дозволив собі Бути
Ти б навчився слухати своє тіло
І не завдавав би ударів
Туди, де і так сильно болить
Якби ти дозволив собі Бути
Ти б не глушив свою тугу, злість
Свою втому – замінниками і сурогатом
Якби ти дозволив собі Бути
Ти б визнав свою неспроможнісь перед бездіяльністю інших
Якби ти дозволив собі Бути
Ти б не переставав себе любити
Коли інший тебе відкинув
Якби ти дозволив собі Бути
Ти б міг залишатися з собою у тиші
Без звинувачень і покарань
Якби ти дозволив собі Бути
Ти б кричав світу про несправедливість
Якби ти дозволив собі Бути
Ти б не забирав чужої свободи
Якби ти дозволив собі Бути
Ти б навчився приймати і віддавати
Якби ти дозволив собі Бути
Ти б не боявся бути без маски
З собою
З людьми
Зі світом