вона любила дощ
і його ритми стоголосі
вона любила дощ
як за вікном сидів хтось
а вона ногами по асфальту боса
вона любила дощ
коли лилися сльози і душа відкрита
вона любила дощ
як квіти проростали по її
тендітних кроках
вона чекала дощ
де дзвони дзвонять реквієм
за тим, що не збулося…

Ти – початок
що немає завершення
Моя одинокість має присмак приречення
Ти – суперечність
як бунт проти логіки
Я безсилий в твоїх алгоритмах
Збій систем, пошук без відповіді
Ти – мова глибокого слова
от тільки я не вивчив твоєї основи
Ти -правда
до якої не звик, я приголомшений
Ти – сила
занадто красива
Я був не готовий
Ти – початок
Мені б зупинитись
бо всі слова про тебе
не мають завершення.

Ти – початок
що немає завершення
Моя одинокість має присмак приречення
Ти – суперечність
всім законам логіки
У твоїх алгоритмах я помилився у розв’язку
Ти – нова мова
глибокого слова
я не вивчив твоєї основи
Ти -правда
Я лишився оглушеним
Ти – початок
Моя одинокість тобі грає
мелодію, що немає завершення…

день, як густий туман
видимість нульова
ти там, де межа
“завтра” намацай за контуром
місто дихає втомою
обіцяний дощ- чергова вигадка
як і твоя усмі́шка- омана
день, як густий туман
млосно і тісно
я шукав тобі польові квіти
а довкола гіркий полин
побачимось завтра
зайдем за межу
там квітів цілий оберемок…

зустрівся із сонцем
так, ніби Бога побачив
зустрівся із небом
так, ніби скинув болю окови
зустрівся із вітром
так, ніби на невидимих крилах літав
зустрівся із морем
так, ніби навстіж душа
і всі дірки залатав
зустрівся з тобою
так, ніби Бог
всі стихії
в
тобі
поєднав…

Ти лишилась у чорно-білих фільмах
На світанку і на кожну тривожну ніч
Твій голос на старих платівках
Мої зашторені вікна, рутина
Сотні картин на підлозі, написані тексти
Мої вихідні – я туди, де раніш під дощем танцювала контемп ти
На столі календар, я чекаю нової пори
Я знаю, що лише восени можеш з’явитися ти
Ти в чорно-білих кадрах, літо ще досі в повітрі
І я закреслюю дні в календарі…

Стрибаєш думками у прірву
холодом, відчаєм
Кожного разу опівночі
Ти сад забуття поливаєш
датами, іменем
Кожного разу опівночі
Я чую слова твого каяття за зраду собі, своїм відчуттям
Кожного разу опівночі
Я бачу тебе дивною сумішшю
тобі так пасує…
Кожного разу опівночі
Я тобі граю, я елегію тобі співаю
може, лиш ехом з прірви ти її чуєш
Кожного разу опівночі
я мовчу, коли
ти
пишеш
вірші

Ти – білий аркуш
На тобі́ малюю нове сузір’я, орнаментом переплітаю лінії
Ти – білий аркуш
На тобі́ малюю нові відкриття, чекаю в човні, разом до своїх берегів
Ти – білий аркуш
У тобі́ малюю дитячий подив, ранкові роси і ти босоніж
Ти – білий аркуш
У тобі́ малюю забуті, сполохані мрії, наповню ними усі щілини
Ти- білий аркуш
Там ти належиш собі у всій повноті
Ти – білий аркуш
Я твоє ім’я пишу на звороті…

Я непам’ятатиму полудневої спеки
Я пам’ятатиму затінок біля тебе
Я непам’ятатиму задухи літньої
Я пам’ятатиму дотик твоєї легкості
Я непам’ятатиму натовпу в пошуках прохолоди
Я тебе пам’ятатиму у відблиску сонця
Я непам’ятатиму втоми, потреби спочинку
Я пам’ятатиму кроки до тебе
Я непам’ятатиму днів і дат
Я пам’ятатиму любов на твоїх вустах
Я непам’ятатиму хаосу світу цього
Я пам’ятатиму Життя біля тебе

На волю думки ще одного психопата
Зібравши всю злість у кулак
Видихає сирістю давно пуста кімната
Де в чотирьох стІнах постійно бардак
Він випустить почуття з криком на волю
Обіцявши змінитись наступного понеділка
Пізнавши раніше незнайомого болю
Котрий став причинами такої поведінки
Вона створить свій особистий календар
Зробивши у пам‘яті ще декілька копій
Життя навчило тримати удар
Повернувши давно загублений спокій
Вона шукатиме в коханні зрозумілих інструкцій
Прикинувшись пристрастю із нового покоління
Не взявши до уваги декілька функцій
Без яких знову забракне терпіння
Він виявить у стосунках дивні симптоми
Відправить їх у найкращу клініку
Інколи почуттям притаманні судоми
Залишивши хвилину до останнього відліку