Дивився місяць з висоти,
Ніч росами ступала,
У свої сутінки, у сни
Все ніжно сповивала.
Й спови́ла двір і сад у нім,
А місяць зиркав далі,
Тихенько явір шелестів
У напівсонні хвилі.
З'явивсь світанок, місяць зник,
Пташки́ защебетали,
В дворах прокинувсь гомін,
крик,
Ще й півні заспівали.
Лунав вже звичний скрип коліс,
І тупіт ко́ней чувся,
Шумів, хитався верболіз,
То випрамлявсь, то гнувся.
05.03.2026.
Ганна Зубко
Сковза́ють промені по вікнах,
Покрили стіни і паркан,
Стрибають „зайчиками"в квітах,
Де вже видніється бур'ян.
Пташки́ щебечуть дзвінко,мило,
Вже вітер куряву здійма,
Хоч сонце світить, як світило,
Та наближається гроза.
І ось вони, ті краплі перші,
На склі, долоні, за вікном,
Прибивши порох, наче стерши,
Гроза повисла над селом.
03.03.2026.
Ганна Зубко
Я рим не кличу прісну прохолоду,
Пустих суцвіть не вишиваю в ряд.
У кожнім слові — весен синю воду
І трав хмільних зелений водоспад.
У день твій світ воскрес у ніжнім златі,
Згустились барви, лагідні й ясні.
Твій погляд — небо в сонячнім багатті,
А голос — тиха музика мені.
Я рад, що в світі вихорів і втрат,
Де попіл став для пам'яті межею,
Зустрів твій дух — мій неосяжний сад,
І став живим під ласкою твоєю.
Шафраном ти крізь зими проросла,
Корінням ніжним обійняла серце.
Тобі Афіна мудрість віддала,
Кіпріда – жар із дивного джерельця.
Ти — меч любові, що мій світ розтяв,
Щоб він не згас у затінку зневіри.
Ти — тихий промінь, що у серці став
Моїм шляхом у сонячні ефіри.
Тебе я крізь віки в душі несу,
Мов кришталеву, зоряну надію.
Щасливий, що вплели ми у косу
Свою любов і спільну світлу мрію.
(О.Ф.)
Цей синій розлив у зіницях — як вир,
Де тонуть і дати, і плани.
Твій погляд — не сповідь, а чистий безмір,
Де плавляться давні капкани.
Вугілля волосся — на плечі, як ніч,
В долонях — весна воскресає.
Ти — іскра жива серед тисяч облич,
Де місто в мовчанні згасає.
Сам місяць шепнув: ти — занадто жива
ля світу, де пульс — із заліза.
Крізь мертвий асфальт ти — зелена трава,
Ти — ранок, що темряву зрізав.
Любов — не контракт. Не чужий силует.
Це жар, що пропалює ребра.
Вдивляюсь в зіниці — і весь цей сюжет
Зникає. Є ти. Більш не треба.
Цей синій розлив у зіницях — як вир,
Де тонуть і дати, і плани.
Твій погляд — не сповідь, а чистий безмір,
Де плавляться давні капкани.
Вугілля волосся — на плечі, як ніч,
В долонях — весна воскресає.
Ти — іскра жива серед тисяч облич,
Де місто в мовчанні згасає.
Сам місяць шепнув: ти — занадто жива
ля світу, де пульс — із заліза.
Крізь мертвий асфальт ти — зелена трава,
Ти — ранок, що темряву зрізав.
Любов — не контракт. Не чужий силует.
Це жар, що пропалює ребра.
Вдивляюсь в зіниці — і весь цей сюжет
Зникає. Є ти. Більш не треба.
А у серпня долоні розпечені до помаранчу,
в них повітря густе розколисує хвилями небо,
і розплавлені зорі, клаплинами впавши на воду,
довго-довго розсвічують чорне безвітряне плесо.
А метелики ночі сідають на них, як на квіти,
пропливають, минаючи хмари, із місяцем в парі.
Лиш здивований лебідь ніяк зрозуміти не може —
де зірки наяву, а де тільки дзеркальна подоба.
Він пливе і збирає ті зорі одна за одною,
поглядаючи в небо — чи довго йому ще лишилось?
І лиш зникне остання — заплещуться звільнені крила,
білим птахом підніметься вгору незайманий ранок.
Прости, пробач, за те, що не кохала,
За те, що квіти ніжні викидала.
Ти їх щодня приносив до світанку
І бережно на сходи клав щоранку
З надією, з любов'ю, серцем щирим.
Ти юним був закоханим і милим.
А я сердито квіти шматувала,
Їх пелюстки барвисті розкидала.
Лежали на землі мов краплі крові
Палкої, непотрібної любові.
Без жалю серце я тобі розбила.
З роками цю жорстокість зрозуміла.
З роками осягнула,- серце плаче,
Коли кохання щире та гаряче
Є нерозділеним та однобоким,
Самотнім , невзаємним, одиноким.
Прости, пробач за те, що не кохала,
Невинні квіти рвала, викидала.
Твоє кохання я в штики зустріла,
Прости, що покохати не зуміла.
05 березня 2026 р.
– Небесна отара –
По небу хмаринка пливе,
й пухнасту отару веде,
плине небесна блакить,
обрій приховує вмить.
На полі пожате колосся,
зібрали в снопи косарі,
очами до неба стримію,
і плавно стікають хмарки,
стільки свободи і дива,
літають по світу вони,
і сонце сідає квапливо,
в рожевий фарбує твердінь.
А я все ще в небі витаю,
той дух неприкаяний мій,
що пензля й пера силу знає,
йому я довірив свій хист.
( Автор: Сильвестр Кривенко )
І крізь тисячі верст я до тебе прийду,
Крізь піщані вітри і засніжені скелі.
Я прийду, доповзу! Я тобі донесу
Ту любов, що не згасне в холодній пустелі.
Горить вогонь калейдоскопом барв,
мереживом фігур і форм незвичних,
завихреними рухами примар,
у ритмі танців диких, екзотичних…
Десятками років у світ рослин
вливались сонячні рясні потоки.
У дерева інформаційний плин
лишався в пам'яті на довгі роки.
А полум'ю дарована лиш мить
і шанс лише один неповторимий —
воно живе, поки палахкотить,
не дерево, та ще не стало димом.
Воно кричить, розповідає нам
що в пам'яті роками збереглося —
перебіги старих космічних драм,
про ті світи, що десь живуть ще й досі.
Цей крик нам зрозуміти не дано,
та знову щось хвилює, вабить око.
І полум'я запалюємо знов,
і очищаємося крок за кроком.
© i2.com.ua - Всі права захищені.
Проект створений для популяризації творів сучасної української літератури.
