Я не спала здається вічність
І втомилась тебе шукати.
Утомила мене публічність,
Ранить біль від твоєї втрати.
Я гукаю,стою і мрію
Як до мене ідеш поволі.
Серце моє,душа дуріє,
Дайте кистю,даруйте волю.
Закидайте камінням,люди
Більше жити я так не можу.
Де б не була,немає всюди,
Тільки голову цим тривожу.
Голод гложе засохле серце,
Кров здається схолола в жилах.
Боже,за що ж усе це!?
Нащо сильно так полюбила.
Я втомилась ховатись в тінях,
І ловити його аромати,
Я лише тепер зрозуміла,
Як це по справжньому вміти кохати.

Він поруч,дім поруч..
І тихий полину дурман.
Знов тиша,знов шум
Місто,люди.
В очах його бачу дурман.
Він захист,він мрія,він щастя.
Він мить,він війна,він любов.
Біжу я від нього й до нього стираючи ноги у кров.
Він зник, дім руїна…
І згарище душить чомусь.
Не чутно дурману полину,
До нього я знов не вернусь.
Він тінь, він омана, він мряка.
Він вічність,він пустка, ніщо.
Душа мов скадена собака
І їй не потрібен ніхто.

Не любила,не кохала…
Ти приходив – я тікала.
Ти в коханні мені клявся,
Щиро завжди посміхався.
А я душу воротила
Не кохала,не любила…
Ти в обіймах гріти хотів
Заховати від невзгодів.
Я по сторонах дивилась,
Та в інших обіймах грілась.
Ти цілунки дарував
Мов синців мені наклав.
Так душа моя боліла
Будь з тобою не хотіла.
Не кохала, не любила…
Так чому ж я це терпіла?
Чом із пекла не втікала?
Не любила…
Не кохала…

Маленька кульбабка голівонькою,
до сонця пнеться.
Ти подивись на мене,
адже я така , як ти.
Таке маленьке і яскраве сонечко,
на зеленій галявині.
Така яскрава , ніжна і привітна.
Як зранку , сонечко, і ти.
Як сяйвом будиш ти малечу,
і пестиш іх теплом своїм.
А, коли малеча гуляє надворі,
то залюбки милується і мною.

Доброго ранку,
завітало сонечко у моє віконечко.
– Що, ти одягнеш сьогодні? –
Спитало воно.
– ,, Життя !” відповіла я
– І каву зробила? І пісню улюблену
включила? спитало сонечко мене
– ,, Так !!! Адже я вихідна і нехай весь світ почекає”
Кава , пісня, сонечко, життя
і в ньому Я.

Знаєш мамо, як тяжко жити
в чужому краю.
Знаєш мамо, кожного дня я
думками в ріднім краю.
Знаєш мамо, я уві сні прилітаю туди.
Де я зовсім дитина і мої молоді батьки.
Знаєш мамо, як сердце смутком
вкривається в край.
Бо сердце хоче додому і кличе тебе в рідний край.
І вітер тихо шепоче :
Додому скоріш – Повертай!!!
Знаєш мамо, мене ти на лавці чекай.
Дитину рідну свою в обійми
скоріш огортай….

Ти любиш сміятися, любиш плакати,
Проживаєш життя божевільними ритмами,
Розплачуєшся за все потрійною платою,
Щось змінюєш щодня, не живеш алгоритмами.

Ти мрієш про спокій та щасливі хвилини,
Слухаєш серце, яке вистукує по-різному,
Ти вже давно не маленька дитина,
Яка налякана обличчями грізними.

Ти надто красива, щоб тебе не помітити,
Надто палка́, щоб тобою не обпалитися,
я не завжди тебе розумітиму,
але це не забороняє за тебе молитися.

Я постійно підживлююсь твоєю вродою,
Забуваю про все, що під серцем сиділо…
тому що ти носиш сорочку мою з великою насолодою,
І ти слухаєш музику мою, хоча, впевнений, що через силу.

Ти не виносиш брехні, як і вона не виносить тебе,
Ти божеволієш від правди, яка тебе розриває,
Пливе на повну потужність твій уявний корабель,
Який з далеких країн завжди додому повертає.

Ти чекаєш на щастя, яке від тебе звалило,
Ти живеш лиш вірою у мрії нездійсненні,
Твої втомлені руки марнують сили на вітрила,
Ти втомилася вертітись у ритмі музики скаженім.

Ти не любиш тепло, любиш вечір з прохолодою,
Не зважаєш на минуле, яке у серці десь засіло,
І все ж…
Ти носиш сорочку мою з великою насолодою,
І слухаєш музику мою, хоча, впевнений, що через силу.

Прокрадаюсь до твоїх нейронів незайманим градусом,
Трохи змушую десь спокусити останню клітину,
Не дивлюсь ні на вроду твою, ні на статуси,
Просто хочу побути з тобою хвилину.

Просто хочу вдихати повітря, нехай забруднене,
Відчувати пульсацію, ніжно торкатись долонь,
Побути єдиним твоїм, Богом судженим,
Який не дозволить згасити вогонь.

Минають роки, а напруга іще тримається,
Мурахи не можуть приборкати досі себе…
Такі у житті дуже рідко, та все ж, трапляються,
Такі прилітають для ЧОГОСЬ на землю з небес.

Золота осінь,
не така тепла, як літо.
Але вона золота.
І тебе і мене і нас
золотою барвою
вона окриляє нас.
Огортає всі домівки в тепло,
вечірня кава із ковдрою
чекає нас….