Моя 43 сторінка життя розпочата.
Чого досягла? , спитаєте Ви.
Та просто я жила, просто кохала,
просто любила, просто,
помилки свої я робила.
Раділа життю і кожному дню.
Зустріла схід сонця із кавою в руці,
проводжала закат із тугою в сердці.
Раділа я миті, що разом зі мною Ви,
мої рідні батьки, мої діти щасливі,
мій рідний брат і мила сім’ я його.
Мої друзі , що крокують,
зі мною по життю.
Радію , що я тут і розпочата
моя 43 сторінка життя…..

Ти варта не квітів

Ти варта не квітів і не коштовних дарунків,
Заїжджених тостів, віршів неримованих,
Ти варта щосекунди палких поцілунків,
Ти не можеш повірити, що вже давно ніким не цілована.

Твої руки забули що таке мурашине відчуття,
Твій подих давно врівноважений і серце спокійне,
Ти готова чекати хоч і все своє млосне життя
На принца казкового, який вже давно з іншою розгулює спокійно.

Ти живеш лише мріями, що колись щось зміниться,
І чекаєш…чекаєш…чекаєш…
Ти занадто впевнена у тому, що ніколи ніде не подінеться
Та прекрасна леді, яку точно хтось таки покохає.

Ти знаєш, життя нам дане не безкінечне,
Воно тікає щодня кудись неминуче,
Може, досить сидіти і, здається, було б доречним
Вдихнути глибше і на собі відчути бажання рішуче.

Вдихнути на повні груди зовсім інше повітря
Звідусюди ти відчуваєш те щастя,
яке не вимірюється ні в кілометрах і, навіть, літрах…
так прикро, що час не стоїть на місці,

а можливо, це добре, що він крізь пальці тікає…
ти варта не квітів, а почуттів пречистих,
і ти навіть не здогадуєшся про те,
що на тебе вже давно він чекає.

Не диміла цурочка –
До тла згоріла .
Ти полюбила, дурочка….
Ти полюбила.
Прокинулася зраннячка
Причепурилася.
Схотілося коханнячка.
Схотілося.
В обійми скочила весна
До сонечка.
Матуся снідала одна
Без донечки.
Допоки сонечко було –
Допоки паронька.
Як звечоріло – понесло
Його за хмароньки.
До мами тупцяла сама.
Дивились людоньки.
“Нема любові. Ой нема.” –
Шептали губоньки.
Над ставом місяць нічку в’є.
Сумують вербоньки.
З очей кохання воду п’є.
Любов – із серденька.

Твоя весна усе-таки мине.
Не зволікай на всю її прожити.
Хвилюй мене.
Цілуй мене.
Чаруй мене.
Люби, магноліє, моє гаряче літо.
Лукавий травень не поверне юність знов.
Але залишиться альтанка край провулка.
Там незгасаюча, нев’януча любов
нам не відмовить в щирому притулку.
Піддурить місяць молоду зорю
невірним маревом святого верболозу.
Тобою до ранкових рос горю.
На зло підступному
травневому
морозу.
Бо ж скоро промине весна твоя,
розквітла за вікном,
магнолія.

Без цеглинок,
з води і піску
будувала будинок
на острівку.
Прикрашала квітками,
встеляла листками,
оживляла піснями,
Фантазувала до нестями.
А сонце пригріло,
Пісочок просох.
Все в замку зотліло,
Полонив переполох.
Споруди вже не було,
рожевії квіти
за водою понесло,
затонули самоцвіти…

Каміння сіре під колеса.
Вагон останній причіпний.
Стрічай мене, моя принцеса.
На тиждень я навіки твій.
Сім день пройде.
Сім рік проплине.
В одну й туж воду не ввійдеш.
Нехай розквітне горобина.
Довершаться усі авжеж.
На розі березня та квітня
нам травень збаламутить кров.
Сім днин ти будеш не самітна.
Сім днин я буду не самітний.
На цілий тиждень нам любов.
За склом в останньому вагоні
кохання наше причіпне
притулить до вікна долоні –
тебе залишить і мене
на сім наступних днів.
Чекай…

Не топи мене в своїх очах.
Дай пожити ще хоча б хвилину.
Місяць заблудив у яворах –
Я ж в зіницях чорних, мов ожина.
Віяла, не віяла…
На тік
ніч змахнула зоряну полову.
Утікав…
Та, бачить Бог, не втік.
Подивись – іду до тебе знову.
Явір похилився до води.
В чорториях янголів шукає.
До біди мені ти. До біди…
Та без тебе спокою не знаю,
Щастячко невірне, швидкоплинне
із очима кольору ожини.

Утишені плеса ставків заміських
поглинуть суєтну заграву.
Іще один день,
один пункт,
один штрих
свою перелупає славу.
Відійде земне.
Не повернеться знов.
Відійде усе, що було – не любов.
Ізгаслих сердець ефемерним вогнем
до ранку одуряться очі.
Одуриться тіло.
Одуриться щем.
Одуряться буду і хочу.
Те, що ось гадалось
нарешті знайшов.
Одуриться все, що було – не любов.
За хмари шубовснула сонна зоря.
Світанок червленить тополі.
Загладяться гори.
Обсохнуть моря.
Ослабнуть дієзи, бемолі.
Зі всього того, що звировує кров
між нами залишиться тільки любов.

На сонці все очищено вогнем.
Все на землі освячується кров”ю.
У вічність ми з тобою заберем
лише любов.
Лише любов з любов’ю.

Світанок зустрічає ніч із днем:
Вечірні зорі люблять зорі ранні.
У росах світанкових ізнайдем
одне кохання
лиш в однім коханні.

Весна збудила пролісковий щем.
Над небокраєм заяснів окрайчик.
Для нас сьогодні в темі серед тем
лиш зайчик сонячний,
наш блискотливий зайчик.

Бажаю дива наодинці:
Амур на голому колінці
нехай твої цілує ніжки…
Але не я. Але, нітрішки.
Хай вечір скніє за тобою
на темній лавці під вербою,
чекаючи на зустріч нишком….
Але не я. Але, нітрішки.
Хай дощик за тобою плаче
Хай буде все немов неначе:
неначе знову ти моя…
Та все ж нітрішки.
Все ж, не я.
Але. Але.