Жовтень холодний, жорстокий і злий,
Місяць без тебе — мов вічності біль.
Вересень тягся, мов темна тюрма,
Серце горіло, та поруч — зима.

Кожного ранку шукаю тебе,
Погляд мій вірить у диво слабке.
Та в глибині розумію я знов —
Марно чекати з пориву думок.

Ти не згадаєш про мене ніде,
Пам’ять моя лиш до тебе веде.
Я тебе чую у кожнім рядку,
В подиху вітру, в ніжнім плачу.

Світ мій без тебе — безликий, пустий,
Кроки мої видає тільки біль.
Тіні навколо стискають мене,
Сонце не світить, лиш темрява зле.

Жовтень, мов крига упав прям на душу,
Відчай без тебе я знести не мушу.
Час, кажуть, гоїть — та брешуть вони,
Рани лиш глибші, все важче іти.

Як мені жити у світі без тебе?
Де твої очі, де лагідне небо?
Ти — мов мовчання, що серце розбило,
Я — лише тінню живу напівсили.

Місто в якому мене вже немає,
Теж зустріло осінь раптово.
В повітрі так само холод кружляє,
І вбрані дерева не менш кольорово.

Місто в якому мене ще не було,
Чекає її з нетерпінням і втіхою,
Тут звикли давно до морського гулу,
І не знаю як то покотитися кригою.

Місто в якому я зараз дрімаю,
Вкриває пелюстками дерев зігріваючи,
Воно мене безумовно кохає,
Кохає мене, без причин, обіймаючи.

І смуток осінній за душу хапає,
Мов пазурів шкрябіт розбитого скельця,
Я все ще згадую, що світ не вмирає,
А любов не з одного візьметься серця.

І в місті, в якому мріяла б бути,
Просто «бути» собою без фальші,
Мене не зможуть провулки забути,
Що зробить осінь трошечки краще.

В місті в якому судилось осісти,
Серед сюжетів історій незламних,
Я знову згадую те прокляте місто,
Де я себе шукала в коханнях.

Чарівна квітка в затінку зростала
Немов лебідка ніжною була,
Але завжди у задумах блукала і сумувала
Бо одна росла.
Та ось одного сонячного ранку,
Коли розквітла весело земля,
Господь подарував її надію
-Настала вже і місія твоя!
І віра поселилась у серденьку,
Приємний аромат леліяв скрізь.
-Якби могла, якби я тільки вміла
У це життя принести щирий сміх.
-Подарувати радість у зажуру,
Зростити посмішку на зморенім лиці.
Помріяла й отямитись не встигла
Була уже у юнака руці.
Хлопчина так тримав її легенько,
Щоб не зранити ніжне стебельце.
-О Боже, хай усе здійсниться!
-Хай посміхнеться дівчини лице.
І легким рухом, може і непевним,
Юнак її протягує у вись.
А дівчина радіє і сміється.
-Яка красива, тільки подивись!
Зраділа квітка. Вмить затріпотіла
І ніжний аромат почувся знов.
Як це прекрасно – жертвувать собою
Заради того, щоб жила любов!