Як так можна?
Я не знаю

Чи так можна?
Обіймаю

Подивися
Бо страждаю

Ти не віриш
І не дивно

Почуття мої невільні
Всі заковані у рамки
Де ці кляті діри й ранки?!

Пролізти хочу я до них

Повнота у шлунку
Порожнеча на душі

Отакі дарунки
Хвороба надає тобі

Прорахунки
Твої кляті прорахунки

Не обіцяй
Воно не вийде

Не сій надію марно
Її і так
У дефіциті

До якого прагне тіло
Голова ж мовчить

Розуму відбита

Мною ж і побита

Мрію я:
Що порожнеча в тілі,
повнота в душі

І коли ж це стане знову?

У житті
Де найстрашніший ворог і тиран
Цілився на себе
Сам

Вечірній Лондон, тиша й дим,
Ліхтарі плетуть казкову павутину,
Туман вповзає килимом густим,
В обіймах ночі вулиці спочинуть.

Вона іде, боса й легка,
У білому, мов сяйво над водою,
В руці вино, червоне, як ріка,
І погляд мрій, захований за тьмою.

Її сліди ховає ніч густа,
Туман шепоче їй про давні мрії,
А місяць стежить з висоти мовчазно,
Як в темінь знов зникають чари дії.

Я по шматочкам, по битому скельцю
Пройду по узбіччю невпинних завіс.
Таких, що пробоїни й рани на серці
Зшивали розломи нитками з сліз.

Пройду і піду, хто ж бо знає про мене?
Промокла від сліз та пастка в мені
Сховає і вшиє в глибокії вени
Той образ коханий, застиглий уві сні.

Та я памʼятаю де поглядом тихим
Покрив той прощальний цілунок очей.
Чому ж для тебе тепер стала лихом?
Чому ж не спала я стільки ночей?

Утру я сльозину й молюсь, що останню.
Мов мисливець, він ніж встромив до спини.
Тепер я той звір, що загоює рани,
Тепер я в сплячці засну до весни.

Любиш читати – то читай,
Любиш писати – то пиши.
Любиш мандрувати – то подорожуй.
Любиш танцювати – то танцюй.
Любиш цінувати – то цінуй.
Роби все те, що називається
Щастям для тебе.
Адже все залежить тільки від тебе.
Залежить чи буде смачною кава,
Залежить чи буде весна в душі.
Залежить чи яскравою буде погода,
навіть в осіннії дощі.
Люби себе і Всесвіт ,що навколо.
Люби себе до поки ти тут є.
Люби себе ти зараз і сьогодні,
бо в майбутньому буде то колись.
Живи ти зараз і сьогодні,
адже і майбутнього може не будь…

Місто привидів, місто грішників,
Місто, що немає переваг.
Місто відчаю, моїх віршиків,
Місто, що спалило мене в прах.

Місто крику і приниження,
Місто болю і жаги,
Я залишусь тут без перебільшення,
Шаром льоду як підуть сніги.

Місто злості і ненависті,
Місто поглинає всі страхи.
Місто, що не знає вірності.
Місто, що створили вороги.

Я втекти ніяк не можу звідси,
Місто прикувало, вбило цвях
В моє серце, тут не моє місце!
Місто, щоб зізнатися в гріхах.

Я втечу колись, напевно, я молюся.
Моє місто душу з мене забере.
Може від кошмару я проснуся.
Може я тоді знайду себе…

Буду тобі кольором осені
Осені, що сипле листя до ніг
Буду тобі кольором осені
Осені довгих ночей
Де хвилини тягнуться довгою стрічкою
Як знайдеш собі прихисток у мовчанні
Буду тобі кольором осені
Осені, коли обіймає жовтень за плечі
Коли так тобі треба
Буду тобі кольором осені
Осені дощу за вікном
Коли будеш вдома, від негоди далеко
Грітися словом
Буду тобі кольором осені
Осені, коли ключем відлітають птахи
Коли у прощанні знайдеш нові сенси
Буду тобі кольором осені
Осені нової тональності
Коли листопад зустріне з тобою
Любов

не спиться
чорний ворон кричить за вікном
вітер насвистує пісню
знати б про що
ночі осінні, холодні
того світла, що є
тепер недостатньо
ночі осінні і довгі
там далеко миготять вогні
здаєтьмя мені, там живуть поети
їм не страшні ночі безсонні
їхнє світло – натхнення
і на ранок нові рядки
нові присвяти
не спиться
я не брав нове полотно
бо все, що я малював
було про тебе
я лишив твої портрети на старій квартирі
без назви і підпису
не спиться
ночі осінні, холодні
без того, що там залишилось…

Треба було промовчати,
Та я не навчилася досі.
А серію аби ж то кричати,
Й ховати очі в волоссі.

Треба було не боятись,
Й далі буде, що буде.
Треба було не старатись,
Не думати, що скажуть люди.

Треба було не тікати,
Та страх сковує мізки.
Й зовсім не треба кохати,
Та пити розбавлене віскі.

Треба було не пускати
У світ свій людей добровільно.
Не треба від себе тікати,
Лиш жити треба повільно.