У тебе сьогодні день народження,
А я навіть набрати не можу…
Сказати, як сильно тебе я люблю,
Й як гордість за тебе мою душу тішить.

​Ти гарна, ти рідна, у світі єдина,
Найкраща сестра, що на світі буває.
Та зв'язку немає… і кожна хвилина
Печалью та болем мене накриває.

​Я готовий ридати, та це не поможе,
Я готовий кричати — та що це змінить?
Війна все зламала, що серцю дорожче,
Війна перекреслила кожну мить нашу.

​Та я пам'ятаю про свято сьогодні,
Я пам'ятаю твій погляд і сміх.
Крізь відстані й стіни, крізь темні безодні
Я подумки поруч біля Вас всіх.

​Ти знаєш, ти чуєш, моя ти сестричко,
Що я привітав, що ніяк не забув…
Хай ангел торкнеться твого обличчя,
Щоб ти мій привіт крізь цю тишу почула.

По воді били весла, плив човен,
Поза спиною — берег, пісок,
Вечір темряви був уже повен,
Що добралась до са́мих зіро́к.

Інший берег чекав десь далеко,
Зникав місяць, то знову світив,
Одинокий, мов в небі лелека,
Човен далі, хитаючись, плив.

27.04.2026.
Ганна Зубко

Степ, степ безмежний,
Біжить в далечінь,
В духмянім морі трав і квітів
Купаються зорі вночі.

І степу небо заздрить,
І тоне в його кольорах.
Там вітер бавиться степом,
Пустує у всіх на очах.

Там радісно сонце вітає
Кожна комаха і птах.
Нектар бджоли збирають
І медом годують нас.

Та ось закружляє степом
Зимовий страшний ураган,
Замітає все білим снігом,
Все вкриє білий саван.

Те, що цвіло, веселилось,
Замовкло все до весни.
Мені зимою наснилось,
Як до мене приходиш ти.

Степ, степ безкрайній,
Ти вільний дух козаків.
Степ, степ безжальний,
Долали тебе чумаки.

Тут вітер на повні груди,
Тут слава минулих часів.
Тут вільний дух України,
Звучить у серцях голосів.
29.08.2025

По воді били весла, плив човен,
Поза спиною — берег, пісок,
Вечір темряви був уже повен,
Що торкалась яскравих зірок.

Інший берег чекав десь далеко,
Зникав місяць, то знову світив,
Одинокий, мов в небі лелека,
Човен далі, хитаючись плив.

27.04.2026.
Ганна Зубко

По воді били весла, плив човен,
Поза спиною — берег, пісок,
Вечір темряви був уже повен,
Що дістала до са́мих зіро́к.

Інший берег чекав десь далеко,
Зникав місяць, то знову світив,
Одинокий, мов в небі лелека,
Човен далі, хитаючись, плив.

27.04.2026.
Ганна Зубко

Під вечір гість влетів в вікно,
Приємний весь на дотик,
А з ним і ніжність, і тепло́,
І лащився, як котик.

А ще торкнувся він гардин,
Злегка дверима скрипнув,
Й вернувся знову на балкон,
Вікном у простір стри́бнув.

Влетів між зграї голубі́в,
Змахнув крильми своїми,
Донизу стрімко полетів,
Рванув у бік щосили.

22.04.2026.
Ганна Зубко

„Приліт птахі́в ти пропустила,
Й розтанув лід не при тобі." —
У хвилях річка говорила,
Мов дорікаючи мені.

„Вини із себе не знімаю,
Жалкую, дуже… і не раз,
Уже ти вільна, я вітаю!
За тебе рада, без образ."

Ми говорили — вітер слухав,
А потім ви́соко злітав,
Повільні хмари швидше рухав,
Згори весь берег оглядав.

21.04.2026.
Ганна Зубко

Стікав повільно дощ по склу,
І тиха музика звучала,
Немов обірвану струну
Уко́тре душу лікувала.

Співати голос не хотів,
Щоб лише музика і тиша,
І потягнуло до віршів,
І рука знову пише.

Лила́сь мелодія між стін,
За ліки вко́тре взята,
І приєднався тихий спів,
Додавши нотки свята.

21.04.2026.
Ганна Зубко

Ти розчинився у мені,
мов крапля меду в чашці чаю, —
у затишній напівпітьмі,
де я себе вже не шукаю.

Немає більше гострих слів,
лиш м’якість сонячного світла.
Ти дотиком усе змінив —
серед зими весна розквітла.

І в цій дивовижній глибині,
де розчинився ти без краю,
летять весняні теплі дні,
в мені медовий слід лишають.

Немає «ти», немає «я» —
є «ми» і спільна чашка чаю.
Ми — це натягнута струна,
яка дзвенить, і звук літає.

_______________________

Я розчинилася в тобі —
не так, як мед у чашці чаю,
не просто солод на губах,
що за хвилину десь зникає.

Я не краплина, що в теплі
втрачає форму і кордони,
я — як молитва у тиші,
як у металі передзвони.

Я розчинилася — у склі
в ранкових променях іскристих,
у перших квітах на землі,
пахучих, ніжних і барвистих.

Мене не випити до дна,
не розділити «до» і «після».
Тепер я — ти, твоя луна,
і я в тобі — як тиха пісня.
_________________________

Тепер ми — сплав, єдиний рух,
де кожна думка — спільна риса,
де в унісон і серце, й дух
в одну мелодію сплелися.

28 квітня 2026 р.

Ти говорив, що рідна я для тебе,
Приношу дивний спокій в кінці дня,
У кожнім слові, сказанім до неба,
ти обіймав мене в думках щодня.

Ти говорив… А ті слова летіли,
мов білий пух у синю далечінь.
Твої долоні ніби тиша гріли,
а сумніви ввібрала в себе тінь.

Куди втекли слова ті теплі, щирі?
Розсипались, як коми на листках.
Немає літер — лиш простори білі,
де вітер носить їх у моїх снах.

Якщо я рідна, то чому ж так зябко?
Чому душа спокою не знайшла?
Слова твої лишилися на згадку —
та я пішла. Я вільна. І… одна.

27 квітня 2026 р.