Я чекала грозу
Із блискавки, грому,
Маю море дощу,
Більш нічо́го тако́го.

Раз озвалась гроза,
Аж стіна задрижала,
Всього́ раз і пішла,
Її блиск не піймала.

Десь за містом уже,
Дощ покрапує зрідка,
А синоптик на те:
„Ждіть грозу з понеділка".

Буду ждати, хай йде
І тако́ж серед літа,
Знаю — грізна буде́
І не дуже сердита.

20.05.2026.
Ганна Зубко

Схід бризнув променями стрімко
Й туман між травами заліг,
І стало видно дуже чітко
Цвіт біля вікон, що як сніг.

Садок пишається красою,
Хвилина вільна — й погляд там,
Цвіт поряд з сірою стіною
Надав незвичності гілкам.

Вікно неначе із картини,
Що вся у білому, жива,
Злегка доповнюють гардини,
Яких торкається рука.

20.05.2026.
Ганна Зубко

Усе як завжди: вечір, теплий чай,
Моя рука в твоїй руці лежить.
А за вікном зоріє неба край,
І нам з тобою дорога ця мить.

Усе як завжди: світло від свічі,
Слова щемливі, погляд очі в очі.
Ми знову разом губимо ключі
Від таємниць незвіданої ночі.

Усе як завжди: дощ у шибку б'є,
Світ за стіною спати поспішає.
Але в мені є дихання твоє,
І більшого душа вже не бажає.

Усе як завжди… Але кожен раз
Ця мить звичайна знов стає новою.
Час зупинився. Вже немає нас,
Ми поруч… Тиша… Я — і ти зі мною.

15 травня 2026 р.

Упала ніч, зійшов зажурний місяць,
З полону хмар кудлатих тихо виринав,
Розсипав срібло по небесній висі,
І ліно з хмарами у піжмурки заграв.

А небо зорі у партер запросило,
Щоб посміялись з ігрищ тих нічних,
Місяць у хмари горнувся несміливо,
Торкався струн тиші… і раптом зник.

І хмари, підхопивши танець долі
Зі сцени в залу йшли у вихорі розваг,
І зорі, спалахнувши мимоволі,
Згорали й падали, забувши про свій страх.

Була розпал-ніч, земля ще спочивала,
Лиш очі тихі вгору підвела,
За дійством цим чудовим споглядала —
Як з зорями кружляла стомлена луна.

Та ніч пройшла…
Завіса біла з неба впала,
Зблід місяць, зорі зникли у вогні.
І не шкодую я,
Що небо зоряне мені за друга стало,
Хоч голова кружляє уві сні.

Від танцю неба зовсім не спалося,
Лиш трішки ріже очі втомлені мої,
І я б не здивувався, якби то довелося
Землі поспати… у свої денні часи.
Травень 2026

Для тебе легка ноша — і це добре,
Бо я гадала: я важкий тягар.
Що мій характер — як холодна криця
Або старий, задимлений вівтар.

В твоїх руках я — не важке каміння,
Не оберемок хмизу чи граніт.
Я сонячне м’яке переплетіння,
Що в тихий ранок у вікні горить.

Ти не несеш — ти дихаєш зі мною,
І я не тисну більше на плече.
Там, де я бачила лиш час розбою,
Тепер ріка довірливо тече.

Не кидаєш — тримаєш у долонях,
Де можна бути тихою без меж.
І в легкості цій, майже невагомій,
Тримай мене… Я буду тебе теж.

13 травня 2026 р.

Сезон пройшов, вляглася метушня,
І з Ланжерону всі роз’їхались туристи,
На голому піску лиш чайок самота,
Неквапливо злітає понад містом.

Сезон пройшов, збігають хвилі в море,
Зі смутком навивають нам minor,
І лиш коти, що залишились,
Мрійно
Морської величі вдивляються декор.

До теплої весни їм залишилось море,
Де схили берегів збігають до води,
Де одинокі й мовчазні перехожі
Повірять їм свої сумні думки.

Коти — тепер єдині охоронці,
Розсілися по гілкам, дерев пустих,
І небо хмарами напнулось в допомозі,
Позбавитись дощем гріхів людських.

Мовчить наш пляж і філіжанка кави,
Вже не наповнить ароматом вечори,
Кафе зачинені, їм пережити самоту негоди,
Які несуть з собою зливи та шторми.

А поки світ завмер…
Лиш чутно подих моря,
Лиш де-не-де струмочком вітер пробіжить,
Де в сумнім танці линуть чайки у просторі,
І де коти замінюють на Ланжероні всіх.

Осінній Ланжерон – ти казка наяву.

11.11.2025 Лірика

Бал завершився.
Вже не потрібні золоті наряди,
Вже зала порожніє у саду,
Де старожили на балу, дуби та кедри,
Додолу скинули свою листву.

Вже тополь розповів останню фразу,
Як з легкістю поклони роздавав,
Акація з полегшенням зітхнула —
Платана не злякав її колючий стан.

О, який же бал то був, нарядний та співочий!
Як молодь вихвалялась навкруги…
І від зухвалості червоний клен щоночі
Тендітний стан берізки голубив.

Замовкла музика, зняли кущі лівреї,
Вже час настав з поклоном провести
Достойне товариство зали чарівної,
Вже не потрібні їм наряди до весни.
09.11.2025 Лірика

Ну ось, я кіт, любіть же мене люди,
Прийшов я тугу вашу розігнати,
Можу в кімнатах трохи покричати,
Розсипати пісок по всій підлозі,
Або в кімнатах шерсть свою ганяти.

Любіть мене, з породи я ж котячих,
А звісно, кішок шанували з тих часів,
Коли в Єгипті піраміди будували,
І фараон без мене в крісло би не сів.

Чеширський кіт він теж із мого роду,
Роками пам’ятаю посмішку його,
І з Бегемотом якось на природі,
Ми говорили про булгаківські рядки,
Що більше Шарікова люблять у народі,
А ми для них мов ті прості коти.

Зате у казках ми роль свою зіграли,
Рядки згадайте Кіплінга, Шарля Перо,
А ще з нудьги і налякати можу,
Як пригадаю я улюбленця свого, Едгара По.

Ну що, ви вражені яскравим родом?
Та то не весь, не хочу вас ганьбити.
Так що любіть ви нас, кошаче плем’я,
Без нас вам буде дуже кепсько жити.
08.11.2025 Сатира

Сумно жилось колись чоловіку,
Сірим здавався йому цей світ.
Був він нудним для чоловіка,
Аж поки не зустрів Її розквіт.

Прийшла Вона, як та Наяда,
Німфа джерел, річок, озер,
І по приході з собою мала,
Музи натхнення з трьох речей.

Нехай Боги собі веселяться,
Олімпу вистачить ідей,
Чим від нудьги себе поразвожати,
Та й Вакх у дружбі та Морфей.

Три музи із собою мала,
З Олімпу дівчина зваблива,
І чоловіку в страви додавала,
Щоб він із нею був щасливий.

Щоб вихваляв її щодня,
А уночі, щоб пестив ніжно,
І щоб палаючи з жаги,
Вірші складав би у рядки,
Їй проспівав би дивовижно.

А вже коли його вуста
Завмерли трохи відпочити,
То пензель у його руці,
На полотні слова міг відтворити.

Три музи: спів, вірші та малювання,
Взяла вона собі в Богів,
Бо знала, що земне кохання,
Затьмарить на Олімпі спів.
07.11.2025

Перон. Юрба. І світло фар.
Застиг у горлі крик.
Розвіявся чекання пар,
І час навколо зник.

Один лиш крок. Один ривок.
І дотик теплих рук.
Ми розв’язали наш клубок —
Лиш чути серця стук.

Не треба слів. Навіщо сталь,
Коли вирує кров?
Згорають гіркота й печаль,
І межі рвуться знов.

Ти поруч тут. Крок. Подих. Ми —
Рве простір із петель.
Це ніби вихід із стіни
До світла без тіней.

Перон. Юрба. І світло фар.
Маячить вдалині…
Рух потягу. Гучний удар.
Час зник. І в тиші ми…

08 травня 2026 р.