„Дощ, де був? Розкажи!
Де ще землю поїв?
У обіймах грози,
Чи один між полів?

Може з вітром ти був
Між тополь край доріг?"
Дощ мовчав, тихо йшов
На мій сад, на поріг.

Він між зелені трав,
Між відцвілих бузків,
Слід-калюжі лишав
Між густих споришів.

07.06.2026.
Ганна Зубко

Хтось шепоче:„Вставай! Пиши!"
Наче штовхає в спину,
І побігли слова-рядки,
Не було їм зупину.

Ніч стояла, тиша між стін,
Без утоми рука писала,
Залишалась ще ночі тінь,
Як світанок вітала.

А той зиркав усе в вікно,
Опустивши туман на трави,
Ледь поблискувало скло,
Півні співали.

І про нього писала і день,
І про сонце та хмари…
Яскравішала неба синь,
Очі дрімали.

05.06.2026.
Ганна Зубко

Я відчуваю погляд на собі,
Коли навколо галасливі люди,
У сірій та зажуреній юрбі
Твоє тепло мене знаходить всюди.

Ти завжди поруч, наче оберіг,
Твоя присутність — це моя основа.
Серед заплутаних земних доріг
Мене рятує погляд твій, не слово.

Він ніжно гріє крізь холодні дні,
Та проганяє сни мої тривожні.
І тепло й затишно стає мені,
Хоч ми з тобою просто перехожі.

29 травня 2026 р.

Ми розминулись в часі і в дорозі,
Десь на пероні спалених надій.
Я знову на знайомому порозі,
Але цей дім уже давно не мій.

Квитків нема, вокзали опустіли,
І поїзд наш пішов у небуття.
Шалено разом бути захотіли,
Та запізнилися з тобою на життя.

Тікали дні, мінялися адреси,
Чужі обійми гріли вечори.
Ми грали ролі, як старі актори
В чужій виставі не своєї гри.

І ось тепер — зустрілися раптово,
Коли на скронях перший сніг заліг.
І кожен подих наш та ніжне слово
Спадають пухом на холодний сніг.

Пробач за те, що час безжально линув,
Що не зуміли долю вберегти.
Я запізнився… Ти пройшла лиш тінню,
Яку крізь роки не зумів змести.

Тепер ми поруч, та між нами стіни
З прожитих літ, обов’язків, розлук.
І тільки осінь сипле на коліна
Прощальний дотик запізнілих рук…

28 травня 2026 р.

Ти звав мене вночі — я чула
крізь сон міцний і самоту.
Душа не спала, відгукнулась —
знялась у темну висоту.

Я звала теж, крізь відстань ночі
у тихім мареві імли.
Твоя душа відкрила очі
й здійняла крила серед тьми.

Здригнувся простір — сон розтанув,
мов попіл в ранній тишині.
Ти лиш на мить крізь мене глянув
і щось зламалося в мені.

А наші душі в чистім полі
світанок стріли у сльозах.
Вони вже об’єднали долі,
та заблукали у гріхах.

Повіяв холод від світання,
душа вернулася назад.
Я зрозуміла: це — востаннє.
І догорів наш дикий сад.

25 травня 2026 р.

Там, де розсипаються зорі,
Де блукає космічний пил,
Там любов розцвітає в просторі,
Там тебе, я, кохана, зустрів.

З Касіопеєю ти розмовляла,
Та співала любовні пісні,
І на мене крадькома поглядала,
Як на Пегасі я мимо летів.

Я хотів тобі приглянутись,
Показати свою любов,
Диким Левом хотів обернутись,
Щоб звільнити тебе від оков.

Та Волосся твоє, Вероніко,
Діва в коси тобі заплела,
Ти схиляла ласкаво повіки,
Як на тебе я поглядав.

Вже я втратив останню надію,
Привернути увагу твою,
Та Стрілець, мій друже, уміло,
Спрямував влучно стрілу свою.

Тоді Ліра для нас заспівала,
Голуб з Лебедем у просторі кружляв,
В Терезах наша доля лежала,
Дракон з Скорпіоном її зберігав.

Андромеда нас повінчала,
Близнюки фату за тобою несли,
Водолій та Дельфін нам на щастя
Окропили космічні шляхи.

Вже Візничий чекав на порозі,
Райська птаха співала весільні пісні,
Прикрашала тебе Південна корона,
Я Північну корону тримав у руці.

Ми в Візок всі дари спакували:
Компас, Парус, Годинник та Щит.
Щастя й долі усім побажали,
Й запрягли Козерога у мить.

Попереду була невідома дорога,
Хрест Південний на щастя осяяв її,
В Ерідані вмились святою водою,
Та у космос безмежний у двох відбули.
10.03.2026 Лірика

Сонце встало, прокинувся й вітер,
Потихеньку спиває росу,
Особливих якби́ іще літер —
Описати усю ту красу.

Щебет там, щебет тут, звідусюди
Летять в душу птахів голоси,
Зупиніться, прислухайтесь люди,
Не минайте такої краси!

Листя просить:
— Рукою торкнися!
Трава вгору шепоче:
— Погладь!
В енний раз в усе це влюбися,
У цю Божу земну благодать!

22.05.2026.
Ганна Зубко

Серед тисяч облич і заплутаних слів,
Ти з’явилась з далеких безмовних світів,
Де згасають вогні і стихають жалі,
Ніби іскра влетіла в долоні мої.

Запалила нещадний вогонь — обпекла,
Посміхнулась мені — і одразу втекла.
Час пройшов, а та іскра у серці горить.
Моя тінь за тобою безмовно летить.

Ти — мій бій і затишшя, мій видих і вдих,
Мої сльози солоні, і щирий твій сміх.
Ти моє віддзеркалення і тишина.
У безмежному світі — така ти одна.

23 травня 2026 р.

Я чекала грозу
Із блискавки, грому,
Маю море дощу,
Більш нічо́го тако́го.

Раз озвалась гроза,
Аж стіна задрижала,
Всього́ раз і пішла,
Її блиск не піймала.

Десь за містом уже,
Дощ покрапує зрідка,
А синоптик на те:
„Ждіть грозу з понеділка".

Буду ждати, хай йде,
І тако́ж серед літа,
Знаю — грізна буде́
І не дуже сердита.

20.05.2026.
Ганна Зубко