Тихою втомою вечір,
Спокоєм прийде ніч,
Я руки відчую на плечах,
Ніжних обіймів твоїх.

Теплом розільʼється щастя,
Не дихай що б не злякать,
І вже непотрібне плаття,
Під ранок будеш шукать.

Блиском шалено зорі,
Бачать що й ми горим,
Солодким смаком любові,
Над світом пливем, летим.

Хай ніч не минає мила,
Мені не потрібен день,
Ти янгол, я бачив крила,
У світі скуднім своїм.

Хмельницький 2026 рік.

А в тому слові, що з тої тиші,
Давно тебе шукаю між рядків.
І кисть моя тобі вірші пише,
І чути кроки з усіх боків.

І не так страшно тебе не знати,
А лише так бʼє по обличчю факт,
Що я могла тебе не впізнати,
Що я згубилася серед тирад.

І серця свого я голос болю,
Що проклинає в сплетіннях сну,
Почую я, що люблю палко долю,
І все ж чекаю нову весну.

Я знаю, серед мурів, що зветься містом,
Де у мільйонів свій ціль і шлях,
Є десь душа з такого ж тіста,
Є десь ті очі, що розвіють страх.

Болото тягне чоботи на дно,
Січе осколок, лається вся рота.
Бліндаж без покриття живе давно,
Там суміш — із заліза, крові й поту.

Порожні гільзи сипляться до ніг.
Навколо берці в жирному мазуті.
І раптом з пітьми погляд — іскри крик
у цій заляканій, залізній люті.

Рука спіткнулась на сухій щоці.
Вона стирає бруд і кров з обличчя,
Мов біле світло у нічній ріці.
Світ занімів — замкнулося сторіччя.

Вони затиснуті в болотистий окоп.
Немає слів вигадливих. Лиш порох.
В його зіницях — дикий автостоп,
В її очах лише мовчазний сполох.

Він чує її подих через дим.
І бачить її шкіру в проріз маски,
Вона у мить для нього стала — всім,
Немає тут ні щастя, ані казки.

Взяв її руку. У долонях стис.
Вони не клялись — глухне канонада.
І прихилилася, і погляд вниз —
Затихло все… У серці — серенада…

29 червня 2026 р.

Болото тягне чоботи на дно,
Січе осколок, лається вся рота.
Бліндаж без покриття живе давно,
Там суміш — із заліза, крові й поту.

Порожні гільзи сипляться до ніг.
Навколо берці в жирному мазуті.
І раптом в пітьмі погляд — іскри крик
у цій заляканій, залізній люті.

Рука спіткнулась на сухій щоці.
Вона стирає бруд і кров з обличчя,
Мов біле світло у нічній ріці.
Світ занімів — замкнулося сторіччя.

Вони затиснуті в болотистий окоп.
Немає слів вигадливих. Лиш порох.
В його зіницях — дикий автостоп,
В її очах лише мовчазний сполох.

Він чує її подих через дим.
І бачить її шкіру в проріз маски,
Вона у мить для нього стала — всім,
Немає тут ні щастя, ані казки.

Взяв її руку. У долонях стис.
Вони не клялись — глухне канонада.
І прихилилася, погляд униз —
Затихло все… У серці — серенада…

29 червня 2026 р.

Болото тягне чоботи на дно,
Січе осколок, лається вся рота.
Бліндаж без покриття живе давно,
Там суміш — із заліза, крові й поту.

Порожні гільзи сипляться до ніг.
Навколо берці в жирному мазуті.
І раптом в пітьмі погляд — іскри крик
у цій заляканій, залізній люті.

Рука спіткнулась на щоці сухій.
Вона стирає бруд і кров з обличчя,
Мов біле світло у нічній ріці.
Світ занімів — замкнулося сторіччя.

Вони затиснуті в болотистий окоп.
Немає слів вигадливих. Лиш порох.
В його зіницях — дикий автостоп,
В її очах лише мовчазний сполох.

Він чує її подих через дим.
І бачить її шкіру в проріз маски,
Вона у мить для нього стала — всім,
Немає тут ні щастя, ані казки.

Взяв її руку. У долонях стис.
Вони не клялись — глухне канонада.
І прихилилася, погляд униз —
Затихло все… У серці — серенада…

29 червня 2026 р.